Катехитка в діаспорі: від жінок мого роду – зерно бажання бути в спільноті
Світлана Духович – Ватикан
Наталія Чорна-Козій, медсестра та катехитка при греко-католицькій парафії Святого Юра в Нью-Йорку, прибула до Риму на Ювілейну зустріч катехитів, що відбулася наприкінці вересня цього року. В інтерв’ю для Радіо Ватикану вона розповідає про зв'язок з минулими поколіннями жінок її роду, які заклали в її серці глибоке розуміння важливості передавання віри. Наталія розповідає, як її бабусі через прості побутові традиції – приготування страв, організацію святкових трапез – передавали не тільки вміння накривати на стіл і готувати, а й важливі духовні цінності. Вона підкреслює, що саме через такі моменти, де на перший погляд немає місця високим словесам, ми навчаємось віри, любові і підтримці. Ці глибокі родинні традиції стали для неї основою служіння, яке продовжується і в її власній родині через залучення дітей та спільну діяльність у парафії.
Пані Наталю, яке значення має для вас участь у Ювілейних подіях? Сьогодні ви були на загальній аудієнції з Папою Левом, і там теж було багато катехитів. Поділіться своїми враженнями.
Найперше, коли тільки оголосили в УКУ про те, що збирається група катехитів на цю ювілейну зустріч, всередині я відчула, що я також там хочу бути. Я взяла відпустку на роботі і зробила все інше, що можна було зробити, щоб прибути сюди на цю дату. І сьогодні я відчула такий просто трепет. Скільки зійшлося на цю площу людей, які хочуть нести людям Боже слово, які відчувають у собі той поклик! Я розглядала людей, які оточували мене, і видно було, що люди пробують зловити кожне слово, яке промовляв Папа, і одночасно, вони були раді бачити і нашу українську групу. Бачачи наші національні кольори, нас всі так щиро і емоційно вітали, що я просто відчула, що ця внутрішня потреба приїхати сьогодні наповнилася. Я усвідомила, чому я хотіла приїхати: я хотіла відчути саме це, зрозуміти, що ти не сама. Звичайно, ми живемо в спільнотах, ми не самі, але ширшого бачення в нас немає – наскільки багато людей дивляться в тому напрямку, що і ти. Це було дуже зворушливо.
Ви кажете, що Ви не самі, Ви працюєте в спільноті, Ви докладаєте зусилля для того, щоб ця спільнота йшла в напрямку Бога, добра і розвивалася. Як розпочався Ваш шлях до того, щоб бути катехитом?
Це, знову ж таки, почалося зі спільноти. Я завжди, тією чи іншою мірою, була в якихось спільнотах чи в Україні, чи вже в Сполучених Штатах. Але такою великою групою людей, в якій ми знайшли і реалізували потребу бути корисними, стала спільнота християнської родини при греко-католицькій парафії Святого Юра (Нью-Йорк). Ми зрозуміли, що є батьки, є діти, і що з ними можна робити дуже багато різних ініціатив, щось, що для людей буде близьке до душі і в чому вони будуть віднаходити себе. Звичайно, не всі могли чи мали час, чи мали натхнення бути в спільноті християнської родини, хтось знаходив себе в інших заходах, на той момент робилося дуже багато ініціатив. Можна сказати, ініціативна група була основним кістяком, але ми старалися залучити до проектів максимум людей із церкви, тих, хто приходили на Службу Божу і не брали участь ні в чому іншому. Наприклад, нам треба було зробити якусь виставу. Ми бачили на літургії людей приблизно того віку, який нам потрібен, або дітей того віку, якого ми шукали. Тобто, щоб не тільки були діти, які вже задіяні в спільноті. Ми йшли і питали дозвіл у батьків, брали номери телефонів, зв’язувалися з ними. Хтось погоджувався, а комусь не виходило. Тобто Бог шукав і приводив завжди тих, хто справді мав там бути. Це було дуже цікаво, тому що ти виходиш і думаєш, що робиш це навмання. Але коли, наприклад, ми робили виставу про святу Терезу від Дитятка Ісуса, мене дуже вразило, що люди, навіть майже незнайомі між собою, працювали як єдине ціле. І, споглядаючи збоку, я розуміла, що ці люди були не випадковими в цій виставі. Ти можеш бути в спільноті, щось тобі підходить, щось ні, але основне, що ми хотіли дати, – щоб людина відчула смак перебування в спільноті. І справді дехто з батьків питав: “А коли наступного разу ви запросите мою дитину?”. І це був цікавий досвід. Я рекомендую впроваджувати це на інших парафіях, бо це – неформальне спілкування під час репетицій, дружні стосунки, які продовжуються після свята. Коли вистава відбувається, вона може бути недосконалою, ми бачимо мінуси, бачимо, що можна було б допрацювати, але під час підготовки, коли всі шукають костюми, ти забуваєш, що це люди, які ще донедавна мало знали одні одних. Ми дружимо до сих пір – майже всі, хто були залучені в ці заходи. Такі стосунки затягуються на багато років. І дуже приємно це відчувати.
І це привело Вас до бажання стати катехиткою?
Саме так. Я думаю, що це привело. Але фактично все починається з родини. Я пам’ятаю, як бабусі розповідали мені про минулі часи. Одна бабця з 1922 року, інша – з 1930, і вони були з різних контекстів, адже за ті десять років відбулося багато змін. Та бабця, що була з 1922 року, розповідала мені про Шептицького, про товариства, які діяли на той час. Вони розказували, що дідусі були і в Садовому товаристві, і в Просвіті, і мали театри – це було звичайною справою для парафій. Ця бабця була донькою реґента, який закінчував реґенські курси, і ми маємо грамоту з підписом Шептицького, коли мій прадід був випускником. Я росла вже в іншому періоді, коли все це було заборонено. І коли після розпаду Радянського Союзу всі почали говорити про Йосифа Сліпого та Шептицького, то мене здивувало, що я вже про них знала. Я бачила фотографії з тих товариств, які зберігалися вдома. Вже та бабуся, що з 1930 року, то вона більше долучилася до відновлення Греко-Католицької Церкви в їхньому селі. І ці всі факти, я думаю, заклали в мене всередині бажання бути приналежною, бути потрібною. Спільнота християнської родини дала мені відчуття зв’язку, і я зрозуміла, що цей зв’язок має продовжуватися. Так ми долучили і своїх дітей. Старша донька зараз проводить табори, займається з аніматорами, тобто з підлітками та старшими дітьми, які хочуть працювати з молодшими. У цій діяльності ми бачимо потребу в християнських психологах, бо діти дуже різні – з різних соціальних прошарків, хтось приїхав недавно, хтось давно втратив українську мову і розмовляє англійською. Різні характери, темпераменти, соціальні сфери. Без християнської психології зараз дуже важко. Катехити, на мою думку, повинні співпрацювати з психологами, особливо коли діти травмовані. Наприклад, в період війни до нас приходять психологічно травмовані діти. Були випадки, що під час табору день проходив добре, а ввечері якась дитина потребувала особливої уваги, і ми мусіли сидіти з нею до ночі, щоб заспокоїти її. На нашій парафії поки що немає фахівців у цій сфері, ми запрошуємо їх до співпраці на певні заходи. Загалом, українські християнські психологи більш зорієнтовані на дітей в Україні, але не на дітей за кордоном, які залишили Україну раніше чи на початку повномасштабної війни. Потреба в християнських психологах дуже велика.
Окрім Вашої діяльності при парафії, Ви працюєте медсестрою в лікарні. Як на Вас впливає ця праця?
У зв’язку з тим, що я працюю в лікарні, яка приймає людей різних національностей та різних прошарків, то я дуже багато вчуся. Бо, наприклад, коли хтось потрапляє до лікарні, то часто вся родинна спільнота сильно молиться, вони підтримують, приходять постійно. Є такі люди, які навертаються в лікарні. Тобто у них нарешті з’являється час почитати, подумати над своїм життям і прийняти якесь рішення. Я часто зустрічала таке явище серед протестантів: вони виходять з лікарні з наміром служити людям і починають співпрацювати зі своїми духівниками, щоб самим бути духівниками для інших. Для мене це було величезним відкриттям, тому що лікарня – це більше про страждання, але люди віднаходять там Бога. Я можу, наприклад, говорити комусь у підтримку про Бога, і я це роблю. Але частіше я стараюся слухати, що вони хочуть мені сказати. Це дуже трепетне відчуття – коли відчуваєш, що людина хоче тебе навернути, поділитися. Я не одразу кажу, що я маю знання про це, але готова їх слухати, бо бачу їхню потребу поділитися. І коли ти упокорюєшся, то береш з цього для себе дуже багато: не треба розказувати всім, що ти знаєш, спочатку вислухай. А потім коли людина виговориться, то можна подискутувати. Це все досвід... Я думаю, що в будь-якій роботі можна знайти Бога, і часом Бог через тебе промовляє. Бог промовляє через людей, бо я можу мати якесь своє затерте бачення, а вони показують це з іншого боку.
Ви тепер вчитеся на катехитку? Якою є Ваша улюблена тема, або напрямок?
Я навчаюся на третьому курсі на спеціальності «Катехит» Катехитично-педагогічного інституту УКУ. До цього навчання я прийшла на пропозицію нашого пароха церкви святого Юра. Мій напрямок – жінки, бо в мене є власний досвід, коли мої бабусі – можливо, не свідомо чи підсвідомо, працювали над тим, щоб зародити це в мені – просто розповідали про те, що було. Бо я вважаю, що багато що в сім’ї залежить від жінки – чи це бабуся, чи мама, залежно від того, хто має більше часу і хисту. Ще на початку ХХ століття жінки на наших землях завжди намагалися організувати, наприклад, недільний стіл. Це робили мої бабусі, і я знаю, чому. В селах було організовано кулінарний курс, який провадила моя прапрабабця. На цих курсах молодих жінок, які планували виходити заміж, або молодиць, вчили, що після літургії в неділю треба накрити гарний стіл. Ще з вечора в суботу вони робили пригощання, щоб родина збиралася за спільним столом. Я пам’ятаю, що ми в неділю приїжджали в село на Літургію, а після неї йшли до бабусі, де було все приготовлено, щоб спільно завершити минулий тиждень. Згодом ми менше приїжджали, бо вже були інші обставини: навчання, сім’ї тощо. Продовжувачем цієї традиції була татова мама, яка мала такий запал до того, любила це, і була господинею на весіллях. Вона чекала на нас, щоб накрити гарний стіл. Пізніше, коли ми перестали так часто їздити, то бабусі збиралися зі своїми друзями. Це було дуже цікаво, бо в неділю після Літургії до кожної з бабусь приходили різні категорії людей, тобто різні за віком, і вони спілкувалися. Це вплинуло на формування мого світогляду. Вони багато говорили про історичні події, які проживали. Вони розповідали про період на зламі століть. Всі події крутилися навколо Греко-Католицької Церкви в їхній місцевості. Мова йде про село Курівці біля Тернополя, яке зараз стало одним з районів міста. А мій чоловік з Підволочиського району. Його бабуся була донькою реґента, і моя бабуся по маминій лінії була донькою регента. Вони були з різних родин, але так вийшло, що ми зійшлися через багато років в одну сім’ю. Це все також дає основу і зобов’язання. За маминого прадіда я знаю, що він протягом сорока років провадив хор, але це була не лише музична діяльність – це була велика громадська діяльність. Це, мабуть, мене і підштовхнуло спочатку бути волонтером, а тепер – катехитом. Бо я вважаю, що зарплата важлива, але – це не головне. Важливо знайти місце, де хоче бути твоя душа, до чого твоє серце відчуває покликання.
Ви говорите про свою прабабцю, бабусю, маму, і хочете передавати іншим жінкам те, що вони Вам передали? Що є основною цінністю української жінки?
Я вважаю, що духовність – це, безумовно, фундаментальний камінь. Але не завжди можна через духовність привернути дітей. Особливо, це дуже важко в підлітковий період. Я більше схиляюся до того, щоб пробуджувати духовність через побутові традиції. Наприклад, піти до церкви, прийти додому, попросити розказати, про що була сьогоднішня Євангелія, чи що казав священник на проповіді. Треба пробувати побудувати це більше в спілкуванні. Якщо дитині впало зерно віри, то воно рано чи пізно проросте, навіть набагато пізніше у зрілому віці. Ми переконалися, коли радянська влада забороняла віру, але вона залишалася в серцях. Я пригадую, як у 90-ті роки в Тернополі було неможливо потрапити до сповіді в катедрі – люди стояли на вулиці годинами і днями. Це не з’явилося нізвідки. Незважаючи на комсомольців і піонерів, люди знали, хто є Бог. Це заклали бабусі й прабабусі, які зробили свою справу. І я пригадую, як батьки відвозили дітей на літні канікули до бабусь, а ми підсвідомо черпали звідти те, що потім проросло через багато років. Серед моїх знайомих майже всі вивчили молитву «Отче наш» маленькими дітьми з бабусями. Тобто роль жінки неможливо переоцінити. Вона – неоціненна. Навіть жінки, які відійшли від свого шляху, також дають приклад своїм дітям – приклад того, як не треба робити. Це теж приклад і досвід. Я схиляюся до того, що не можемо нав’язувати жінці, як їй поступати в своїй сім’ї, але можемо показати приклад, долучити до чогось. Наприклад, коли ми переходили з одного календарного стилю на інший, то вирішили зробити зустріч християнської родини перед Різдвом 24 грудня. Ми вирішили зробити святу вечерю, таку як ми раніше робили з 6 на 7 січня. І це був незабутній досвід. Всі жінки принесли свої традиції з дому, чоловіки також. Кожна хотіла приготувати свою страву. Цей досвід різних регіонів і сімей об’єднав величезний стіл, де сиділи наші діти і чоловіки. Одні варили вареники, інші їх витягали з окропу, інші викладали оселедці, ще інші пампушки. Це була спільнотна праця – чоловіки розставляли столи, діти сервірували стіл. Отож, спільнота тримає жінку, яка віднаходить смак у цьому всьому. Вона починає думати: «Може, в неї краще? Може, я спробую, як вона робить? Може, я запропоную, як у мене?». Це все дуже потрібно. Це все підводить до того, що майже всі жінки з нашої християнської родини знайшли себе в якихось спільнотах. Бо важко бути без спільноти.
