Єпископ Віталій Кривицький: Лев XIV заохочує наш народ не втрачати надію
Світлана Духович – Ватикан
У суботу, 25 жовтня 2025 р., Папа Лев XIV прийняв на аудієнції єпископа Віталія Кривицького, Ординарія Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. В інтерв’ю для ватиканських медіа єпископ поділився своїми враженнями від зустрічі зі Святішим Отцем, розповів про візит до Норвегії, який він здійснив у складі делегації Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, та про основні напрямки діяльності Київсько-Житомирської дієцезії на цьому етапі історії, позначеному повномасштабною російською агресією в Україні, що триває вже понад три з половиною роки.
Владико Віталію, ми дуже раді вітати Вас в редакції Радіо Ватикану. Сьогодні Ви мали аудієнцію з Папою Левом. Це була Ваша перша зустріч?
Так. Мав сьогодні таку радість мати першу свою аудієнцію з Папою Левом.
Що б ви хотіли сказати про цю зустріч?
Насправді, перебуваючи тепер в Римі на запланованих зустрічах, я скористався такою можливістю і написав до Апостольської Столиці, чи можу я зустрітися із Папою. Я отримав схвальну відповідь, і мав можливість зустрітися з Понтифіком, щоби подякувати йому за його молитви, за його любов до України, за кожне слово, яке ми чуємо чи під час проповідей, чи під час молитви “Ангел Господній” в неділю – щоразу разу чуємо цю підтримку для нашої держави в такий дуже складний для нас час. Мав можливість подякувати за всі його однозначні промови. Подякувати йому також за підтримку, про яку навіть до кінця ми можемо не знати. Але за все те, що Ватикан дає чи для переселенців, чи для наших дітей в лікарні “Bambino Gesù”, і на кожному місці, де тільки можливо допомогти нашій багатостраждальній державі, – я мав нагоду за це подякувати. Також мав можливість запитати Папу, що він хотів би передати для українського народу, для нашої спільноти католицьких єпископів. І, звичайно, почув слова, знову ж таки, підтримки. Папа сказав, що хоча, звичайно, сьогодні міжнародна спільнота шукає різних способів, щоб вирішити наше питання, питання цієї кровопролитної війни, і не знаходить їх, але, каже, “особливо тепер, в цьому Ювілейному році, не втрачайте надії”. Його слова підтримки я відчував як слова батька, який про все знає і знає, що ми можемо насправді здати цей екзамен. Тобто під час цієї зустрічі я, власне, відчув батьківську руку, батьківський підхід, за що, звичайно, Святішому Отцеві дуже вдячний.
Ваше Преосвященство, Ви є молодим єпископом і Ви в Україні перебуваєте в Києві, який постійно зазнає російських обстрілів. Яке значення мала ця зустріч для вас особисто як єпископа, як священнослужителя, а також духовного батька для своїх вірних?
Так, справді Київ страждає, і навіть сьогодні була чергова складна ніч: багато обстрілів, масштабні пожежі в Києві, є поранені люди, попередніми днями були також і загиблі. І для мене було дуже важливо зустрітися зі Святішим Отцем, щоб навіть особисто для зрозуміння, що Папа дуже глибоко занурений в нашу ситуацію, попри те, що має дуже багато різних викликів – я собі можу тільки уявити, скільки таких, як я, приходять до нього, аби поділитися труднощами, аби просити про пораду. І для мене, як для єпископа, який також потребує якоїсь батьківської вказівки, підтримки, було дуже важливо це почути, щоб можна було, в свою чергу, донести це нашим вірянам. І хочу сказати, що, власне, оця підтримка, оце прийняття Папи, які я сьогодні досвідчив, надихнули мене вчергове.
Ви були в складі делегації Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, яка цими днями здійснила візит до Норвегії. Розкажіть, будь ласка, про мету цього візиту.
Теперішній виїзд до Норвегії відбувся при підтримці Норвезького біблійного товариства, і тому цього разу представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій здебільшого зосередилися на християнських Церквах. Під час подібних виїздів ми, як представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, як представники віруючої громади України, провадимо так звану адвокатську діяльність. Хтось називає це “м'якою дипломатією”. Це можливість донести до світового суспільства, як насправді виглядає ситуація сьогодні. Такі виїзди мають на меті донести слово подяки тим, хто, можливо, цього чекає, хто хотів би дізнатися, чи насправді їхня допомога, їхнє втручання в цю ситуацію, доходить до звичайних пересічних наших громадян. І коли ми разом проводимо ці поїздки, то ми представляємо цю єдність. І люди тоді точно можуть сказати, що це не є погляд на ситуацію, наприклад, протестантів, католиків, православних чи, наприклад, юдейської спільноти, чи мусульманської, але такі зустрічі говорять про певний консенсус в наших думках, говорять про єдність. І у випадку навіть зустрічі з християнськими спільнотами, або коли ми презентуємо Україну як християнська спільнота, ми говоримо про екуменізм в його практичній формі, а не просто академічній чи теологічній. Ми не провадимо теологічних дискусій, це практичний екуменізм, коли йдеться про співпрацю і перебування в одному дусі, осягаючи спільні цілі для нашого народу в такий складний час випробування.
Наступного тижня буде відзначатиметься 60-річчя Декларації Другого Ватиканського Собору Nostra Aetate про діалог з іншими релігіями. Наскільки важливо, щоб різні конфесії, різні релігії в Україні в цей дуже тяжкий для країни час співпрацювали?
В складний час будь-яка співпраця вітається. Ми знаємо іншу сторону нашої історії: як кажуть, “де є два українці, там є три отамана”. І ми знаємо, що ці розподіли всередині нашого суспільства завжди тільки шкодили нашому народу. Як віруючі люди, ми розуміємо, що маємо у своєму житті багато більше інструментів, способів, які допомагають єднатися. Гадаю, що коли ми говоримо про діалог, то варто пам’ятати, що діалог мають закладати дві сторони, які відкриті одне на одного, дві сторони, які поважають одне одного, а не таврують словами: “З тобою немає про що говорити”. Щодо релігійного діалогу, то в ньому не йдеться так званий “релігійний вінегрет”, про синкретизм, який має поєднати ці релігійні явища, бачення і переконання, і сказати, що це все однакове. Ні, абсолютно ні. Проте, як сьогодні у випадку України, в нас є виклики, які для нас є спільними, незалежно від того, як ми віруємо, які релігійні традиції маємо, ці виклики є для нас насправді спільними. І коли ми перебуваємо в деяких державах з нашими адвокаційми виїздами, то дуже часто визначальним є саме цей фактор, що ми про це говоримо одночасно, в унісон. Так навіть і тепер, коли ми зустрічалися з такою міжконфесійною, міжрелігійною спільнотою, то наших співрозмовників вражало те, що ми говоримо настільки одностайно, доповнюючи одне одного, а не заперечуючи одне одного. І насправді вважаю, що Україна сьогодні є не тільки свідком того, що в нас є щось погане – я маю на увазі зараз цю кровопролитну війну, бо війна це завжди погано – але ми є свідками того, що в нас насправді є цей діалог. В нас насправді є пошана іншої людини. Ми говоримо про фактор поліконфесійності, який є притаманний Україні. Це насправді наше багатство. І дуже багато людей, з якими ми зустрічаємося, зокрема, представники різних конфесій і релігій, кажуть: «Від вас можна вчитися». І тому ми дякуємо Богові, що дає насправді нам цього духа порозуміння, Свого Духа, для того, щоб ми були просто відкриті на іншу людину, на діалог, як ми вже згадували: не на синкретизм, – об'єднання абсолютно всього і до однієї посудини, – а на діалог. І бачимо, що в нашій співпраці знаходяться ті ділянки там, де ми маємо прикласти ці зусилля, щоби осягнути певне добро для суспільства. Спочатку, звичайно, нашої держави, України, але, ділячись вже сьогодні цим досвідом, бачу, що не тільки.
Я б хотіла Вас запитати про Київсько-Житомирську дієцезію. Як загалом зараз відбувається її діяльність в таких важких обставинах, коли постійно відбуваються обстріли. Якими є зараз, на цьому етапі війни, основні напрямки діяльності?
Перше завдання Церкви, мені здається, незалежно від того, як виглядає зовнішня ситуація, не втратити головних своїх пріоритетів, тобто окормлення вірних Божим словом і Таїнствами, супровід віруючих людей, євангелізація. Тобто це те, що робиться на будь якому континенті, в будь якій державі, незалежно від зовнішніх факторів. І в наших випадках, коли ми говоримо про обстріли, коли ми говоримо навіть про постійне просування російських військ на сході України, це насправді дуже великий виклик. Ми несемо це як хрест сьогодення. У той самий час, наше душпастирство сьогодні виглядає зовсім інакше, принаймні в деяких його частинах. Зокрема, ми відкриті на зустріч із нашими захисниками, про яких ми знаємо, що вони вже ніколи, насправді, не будуть тими самими, якими вони були перед війною. Ми сьогодні покликані до того, щоб допомогти їм адаптуватися в суспільство, з якого вони вийшли. Ми сьогодні покликані до того, щоб допомогти їхнім родинам прийняти їх сьогодні іншими. Бо те, що вони пережили ці рани війни, вони несуть їх насправді задля нас, задля того, щоби врятувати нас.
Бо якщо б ми не мали можливості сховатися за їхніми плечима, я так скажу, то ми б не могли зараз сидіти на цьому місці. Ми зі своєї сторони зобов'язані, я підкреслюю, зобов'язані допомогти цим нашим близьким адаптуватися. Адаптуватися в нових умовах для родин загиблих воїнів або навіть родин цивільних, яких забрала війна. Це є надскладна ситуація, бо ніщо матеріальне, ані інша людина, не може просто зайняти місце найдорожчого. І тому ми є покликані, щоби у цю справу привести і запросити Бога, бо Бог зцілює кожну рану. Ми розуміємо, що не тільки психологія, це один із інструментів, не якісь чарівні слова можуть допомогти, а лише Бог, Який буде діяти через ці слова. Якщо буде діяти через ці слова. Ми покликані пізнати ці слова, для себе відкрити, тобто, самим вистояти в цьому такому складному часі, щоб допомогти оцим нашим близьким – мамам загиблих воїнів, дружинам, дітям. І, звичайно, Церква шукає різні способи для того, щоб служити їм. В тих терапіях, які провадяться, наприклад, за допомогою наших капеланів, служителів при наших парафіях, беруть участь не лише парафіяни. Дуже часто кількість наших парафіян на таких зустрічах, на такій терапії, становить невеликий відсоток.
А через так зване «сарафанне радіо», через інформацію, яка розповсюджується від тих, хто вже пройшов таку терапію, вона досягає інших, що не знаходять виходу, які вже опустили руки. І тоді знаходиться власне благовісник, який каже: «Ні, не все в тебе втрачено. Ти можеш насправді встати і можеш жити повнотою життя, яке сьогодні для тебе є настільки неможливим». Отож, ми покликані до того, щоби неустанно благати Господа про цей мир, справедливий мир, бо пам'ятаємо, що тільки Він є подателем справедливого миру. Згадуємо сьогодні слова Римських Єпископів, які говорили, що не може відбуватися компроміс зі злом. Треба назвати все своїм іменем, запросити Бога, щоб Він допоміг зцілити це зло. Отож, Церква має сьогодні перед собою великі виклики також у тому, щоби ділитися цим з іншими помісними Церквами, з іншими представниками нашої Католицької Церкви, щоб і нам в цьому часі говорити в унісон, щоб нам насправді бачити речі однодушно, як кажуть Діяння Апостолів, коли підкреслюють, що християни були одного серця, бо їх єднав Святий Дух. Отож просимо сьогодні Святого Духа, щоби допоміг нам під час цієї темряви побачити світло, побачити ті виходи, які Господь приготував для нас.
І, звичайно, користуючись нагодою, запрошую кожного бути відкритим на правду, правду, яка визволяє, бути відкритим на Боже діяння. І закликаю всіх сьогодні молитися, молитися за наших захисників, за поранених, поранених на тілі і на душі, і молитися за тих, від кого залежить зміна сьогоднішньої ситуації.
Що би Ви хотіли сказати католиків з усього світу?
Звертаючись до братів і сестер у Христі, в нашій Католицькій Церкві, щиро, сердечно прошу, благаю про справжню молитву, про посилення тої молитви, яка вже роками насправді підноситься до нашого Господа, але сьогодні, можливо, через втому, стала менш такою явною і активною. Я дуже сердечно прошу про цю молитву. Прошу про цю молитву, особливо тепер, напередодні чергової зими, яка передбачається дуже складною. Прошу про різноманітну підтримку наших людей, які мусили залишити Україну, зокрема, з огляду на необхідність виживання під час такої самої зими в попередніх роках. Прошу про всебічну підтримку на місцях різноманітних діалогів, міжнародних зустрічей, де розглядаються питання щодо України, щодо цієї війни, щодо пошуків розв'язок. Впевнений, що через таке наше єднання, духовне об'єднання, через молитву, через одного духа, Бог насправді зробить більше.
Дуже Вам дякую.
