Єпископ Гончарук: зустріч з Богом у молитві і через людей, які роблять добро

Світлана Духович – Ватикан

В час повномасштабної війни в Україні служіння Церкви, яка постійно перебуває поруч з людьми, змінилося. Тепер окрім душпастирського служіння, вагоме місце займає надання гуманітарної допомоги потребуючим, підтримка родин військових, капеланське служіння тощо. Розповідаючи в інтерв’ю для ватиканських медіа про діяльність римо-католицької Харківсько-Запорізької дієцезії в обставинах повномасштабної війни, що триває чотири роки, ординарій Павло Гончарук зазначив, що майже кожна парафія перетворилася на осідок Карітасу.

Як змінилася структура дієцезії від початку повномасштабного російського вторгнення?

Від початку російського вторгнення адміністрація курії залишилася такою, якою була до війни. Тобто продовжує функціонувати. Що стосується парафій, то деякі з них, як наприклад, в Маріуполі, Бердянську, Мелітополі, Бахмуті, Покровську та інших, перестали діяти, тому що звідти виїхали священники. Деякі парафії перестали функціонувати, тому що вже нема самого міста: воно повністю знищене. Це наприклад, Бахмут, Мар’янка – їх просто вже немає. А все інше продовжує діяти. Курія працює, всі декани, священники працюють, парафії продовжують діяти. Окрім душпастирського служіння, приготування до таїнств, ще одним важливим служінням, яке тепер стоїть на другому місці після душпастирства, стала гуманітарні допомога людям, які постраждали від війни. Кожна парафія – це практично також осідок Карітасу, де надається всебічна допомога населенню, а також в евакуації людей. Тому священники стали також тими, які є в центрі організації надання допомоги потребуючим.

Якими є зміни в самому душпастирському служінні в цей період війни?

Загалом, душпастирство залишається основним завданням для священника. Він повинен дбати про те, щоб була Служба Божа, щоби сповідати, щоб було святе Причастя, катехизація, навчання людей, які приходять до церкви, які навертаються і хочуть пізнати Бога. Це служіння виконують священники і катехити, віряни. Вони також надають підтримку рідним військових і самим військовим. Натомість, щодо вірян, то парафії дуже змінилися, тому що є парафії, які просто зникли, разом з цілим містом. А є такі, де майже чи 50% чи 95% людей виїхало. Перед 2014 року, коли почалася війна, наша дієцезія налічувала 72 тисячі вірних, а сьогодні вона має тільки 2,5 тисячі вірних. Це дуже суттєва зміна. Дуже багато людей виїхало за кордон, багато хто воює. І часто буває, що наприклад, в певному осередку Карітасу зі 100 осіб, які там виконують служіння, лише 4% є католиками, які є стрижнем цього осередку. І так само є в кожній парафії. І це має свої наслідки. Немає такого душпастирства, як було перед війною 2014 чи 2022 року. Наприклад, багато сімей повиїжджало, тому не проводиться душпастирство сімей. Катехизація для дітей дуже обмежена, тому діти часто не можуть приходити, бо небезпечно. Війна дуже багато чого обмежила. З іншого боку, ще в часі пандемії ковіду, ми розпочали онлайн-трансляції Служб Божих, а в час війни ми їх збільшили: у багатьох наших храмах є онлайн-трансляція, що дає можливість людям, які зараз живуть в інших країнах, хоча б у такий спосіб перебувати зі своєю спільнотою. Це дуже помічне, і це дуже потрібне. І люди дуже дякують за те, що принаймні онлайн можуть побути у себе в парафії, у своєму храмі, помолитися та почути молитву українською мовою.

Окрім цих двох обов’язків священника, про які Ви говорили – душпастирська опіка і гуманітарна допомога – чи є ще якісь завдання, які постали перед духовенством саме в час війни?

Серед таких завдань – служіння військових капеланів. Окрім цього парафіяльні священники, ченці і черниці стараються поглиблювати свої знання стосовно того, які наслідки має війна, як вона впливає на самих військових, на родини, на дітей, на сиріт, на вдів. Ці знання потрібні для того, щоб зрозуміти, як поводитися, як служити їм. Тому зараз важливо здобувати і поглиблювати знання з військової психології, з моральної теології. Для священників, які здійснюють Таїнство Сповіді, також дуже важливо розуміти, що робити, що говорити, як кваліфікувати ту чи іншу дію: чи вона є гріхом, чи не є гріхом. Тому зараз наше духовенство у всій Україні підвищує таку свою кваліфікацію.

Владико, а як конкретно організовується ця формація? Чи достатньо для цього фахівців і ресурсів? Бо з одного боку, досвід війни пережили багато країн, але обставини війни в Україні інші, часи інші. 

У нас є школа капеланського служіння, де протягом двох років – це 10 модулів – готуються священники. І також 5 модулів, це один рік, готуються служителі, які отримують базову інформацію. Окрім того, ми проводили загальний онлайн-форум для всіх священників. А також ми пропонуємо конференції, доступні онлайн, які записують військові психологи і психотерапевти, які є католиками. Священники чи катехити проводяться теж заняття в парафіях, щоб поширювати цю обізнаність. Щодо спеціалістів – на сьогоднішній день у нас є спеціалісти, їх не дуже багато, але вони є. На початку війни приїжджали з-за кордону психологи, військові психологи надавали інформацію. Але ця наша дійсність переросла ту інформацію і ті знання. І самі психологи і спеціалісти повинні більше працювати тут, в Україні, бо ці обставини є безпрецедентними з різних причин. По-перше, війна торкається всієї України, бо обстріли ракетами, дронами тощо падають всюди і немає безпечного місця в Україні і це впливає на всіх. По-друге, тут є багато категорій осіб – сироти, вдови, є військові, є військові з досвідом полону – кожна з яких розвивається по-своєму, також із “домішкою” небезпеки смерті. А цей досвід небезпеки смерті є формуючим, тобто він формує особистість, формує її рефлекси, поведінку, спосіб спостереження, аналіз. Тобто він переформатовує ціле функціонування людини для того, щоб зберегти життя. Також є велика частина людей, які виїхали за кордон, і в них також відбуваються зміни. Той досвід, який вони отримують, теж є формуючим, тому що вони хвилюються за дім, вони розірвані, вони хотіли б повернутися, вони не можуть жити й тішитися життям у середовищі, де живуть люди, які живуть і радіють життям. Вони весь час мусять змушувати себе до певної поведінки, щоб не засмучувати тих, хто їм допомагає. А це також дуже недобре. Тому кожна з цих груп людей них рухається по-своєму. І потрібно аналізувати певні дії, певні прояви, щоб знайти причину, і лише після того можна зрозуміти, як на це впливати, що робити, а чого не робити. І це є величезне завдання наших спеціалістів, військових психологів, і загалом психологів – вивчати цю дійсність, опрацьовувати її, подавати вже інформацію як матеріал для навчання. Тому ми зараз дуже-дуже активно працюємо. Програму, яку ми писали у 2021 році, коли мене призначили відповідальним за військове душпастирство, ми вже змінювали кілька разів. Чому? Тому що вона весь час має бути актуальною. Ми не можемо її просто закрити в якісь рамки – отак зробили, і все. Обставини постійно змінюються, розвиваються так, що потрібно давати відповідь. І ми стоїмо перед великим лісом різних питань, різних труднощів, і це буде розвиватися. Наприклад, війна в Україні – це не ситуація, коли армія воює в іншій країні і повертається до себе. Наприклад, досвід Америки, коли американські ветерани воювали на інших землях, але в самій Америці ціле суспільство жило нормально. Тому нам спеціалісти, з Америки можуть допомогти лише частково, бо в нас все суспільство переживає війну, все суспільство весь час травмується. Тому священники зобов’язані знати, що відбувається з людьми: чому люди, наприклад, проявляють агресію, чому поводяться певним чином – для того, щоб відповідно реагувати, когось просто вислухати, з кимось просто побути.

Владико, на території вашої дієцезії проходить лінія фронту. Яким чином приймається рішення – чи продовжувати священнику служіння в небезпечному місці, чи виїжджати?

Насамперед, всім священникам і богопосвяченим особам, які в дієцезії, я сказав так: “Хто боїться чи кому важко, має право виїжджати”. Всі, хто тепер тут служить, – це тільки тому, що вони прийняли для себе рішення залишатися. Зараз у нас є два місця – я не буду їх називати, – де священники служать дуже близько до лінії фронту. Я завжди з ними в контакті, і вони знають, що у випадку великої небезпеки вони повинні виїхати. Натомість якщо священник все таки залишається, то тільки з власного вибору. Я особисто також приїжджаю до них, оглядаю ситуацію, наскільки там є небезпека. Для них це дуже важливо, коли єпископ підтримує, коли він є з ними. І для мене є дуже важливо, коли я бачу, в чому реально знаходиться цей священник. Я можу наказати священнику виїхати, але якщо він хоче залишатися і служити, тому що є військові, є католики, які захищають Батьківщину, вони потребують сповіді, вони потребують священника – якщо священник готовий, то як військовий капелан він тоді служить, допомагає їм, підтримує. Є парафії, де є священник, який служить у двох храмах: в одній парафії вже зовсім не залишилося парафіян, а в іншій – тільки двоє залишилося. Але є наші парафіяни з інших парафій, які захищають Батьківщину, і він готовий ще залишатися служити. Але як довго – побачимо, тому що все дуже швидко змінюється.

В таких обставинах, коли постійно існує небезпека смерті, коли відчувається людська вразливість, де Ви особисто знаходите простір, в якому відчуваєте Божу присутність?

Господь дає силу всередині, дає бажання і зміцнення, дає силу нести цей тягар, коли спостерігаю, яка біда відбувається. Але в цьому всьому знаходжу справжнє джерело, яким є Господь, бо насправді тільки на Нього можна опертися. Світ повний ілюзій стабільності, безпеки, справедливості. І війна скидає маску зі світу, і каже, що насправді нема на кого опертися, нема на кого надіятися. Але в цьому всьому знаходимо щось більше, ніж людські гарантії, ніж людська безпека, тому що знаходимо присутність Бога, який є дуже поруч, який пригортає, дає відчуття своєї любові. І саме у відчутті цієї любові відчуваєш себе на своєму місці. Але йдеться не про географічне місцезнаходження, а ти усвідомлюєш, що ти є вдома, незалежно від того, де я перебуваю. Тобто я на місці в сенсі, що я із Богом, і Бог є в мені. Бог дає відчуття дому. В будь-якій точці землі, я завжди буду мати це відчуття дому. Тому що дім є там, де є ця велика любов. І це є такою силою для мене, для того щоб бути і виконувати своє служіння. І це є великий дар. Я також спостерігаю, що мої священники і сестри-монахині, які залишилися, – вони також опираються на цей фундамент. Все решта потрібно розпізнавати, дивитися, які є потреби, аналізувати, долати страхи, переступати через них, шукати рішення, усвідомлювати свої слабкості. Іноді стояти у тупику – коли ти не знаєш, як правильно зробити: чи так, чи так – багато варіантів – і тоді просто вибираєш той варіант, який видається найкращим. Це величезні зусилля – як інтелектуальні, так і емоційні, почуттєві. Ну і також великі зусилля фізичні. Але це все опирається на основу духа, де в серцевині є відносини з Богом. Тому це не є легко, не є просто. Кожний день – це боротьба. І треба жити.

Якими є найбільші ризики для духовного розвитку людини в час війни?

Найбільший ризик, думаю, що не лише для мене, але для кожної людини, – це не знаходити часу для Бога. Зовнішні проблеми і труднощі настільки “крикливі”, що вони виманюють, видирають із того, щоб перебувати перед Богом. Тому найбільшим ризиком є кинутися у вир праці, служіння: служити, служити, допомагати, допомагати – але забути про свою душу, забути про те, що я можу давати іншим тільки Бога, а не себе, бо я дуже швидко закінчуся. Коли в мене вже втрачається відчуття, що я ділюся Богом, то потрібно перестати робити, тому що це вже починає шкодити. Дуже важливо попри все знаходити час на зустріч із Богом, просто бути перед Ним, перед Пресвятими Дарами, ділитися з Ним, обмолювати різні проблеми, труднощі. Це треба робити, щоб коли ми йдемо до людей, ми стояли за Ісусом Христом, а не перед Ним. Він стоїть перед людиною, але Він хоче приходити до цієї людини через мене. Коли я хочу когось витягнути з ями, то я сам повинен добре триматися рукою за щось або за когось. І ця рука має триматися міцно Господа. Бог тоді збереже, дасть сили, і це Він діє. І тоді людина стає свідком того, як діє Бог, і має дуже велику радість того, що є співучасником Божого діяння.

Владико, на жаль, повномасштабна війна триває вже чотири роки. Є втома, є ризик зневіри. Що би Ви хотіли сказати від імені ваших людей, віруючих, духовенства, від свого імені, у цей день?

Для мене час війни, який ми переживаємо, лише показує те, що відбувається, коли людина викидає Бога з серця. Тоді це серце стає причиною великого страждання, болю і війни. Війна є лише тому, що люди вигнали Бога зі свого серця. Але Бог є присутній, попри все, є присутній серед цієї біди, серед цього страждання. Бог є тут, є з нами, і ми бачимо Його присутність: як Він доторкається, як Він кличе інші серця добродіїв: скільки людей є солідарні з нами, скільки людей допомагає, скільки людей приїжджає. В нас є одна волонтерка. Вона сама родом зі Словаччини, але тепер живе в Мукачево, Закарпатської області. Від початку повномасштабної війни вона приїхала до нас з Мукачева вже 110 разів. Вона долає понад 1400 кілометрів, для того, щоб допомагати, служити. Хочу сказати, що коли стояти плечима до сонця, то не побачиш роси. Але коли встати напроти сонця і подивитися на траву, на якій осідає роса, то побачиш дуже багато крапель роси. З одного боку, є дуже багато трагедій, дуже багато біди. Але ми є свідками того, як багато добрих людей у всьому і на тут на місці, немов роса, осідають на ці зболілі людські серця і допомагають у різний спосіб. І Господь нас покликав до того, щоб бути цією росою на цій землі. Цією росою, яка зрошує, яка потішає, яка підтримує. І я можу засвідчити, що Бог є присутній, є присутній і через людей, які роблять добро, але є присутній і в храмах, і також близько людини, коли людина звертається до Нього і каже: я відчуваю, що я є люблена, я є люблений, я маю силу, мені тут добре. І люди приходять до Бога і знаходять у Ньому силу, і через це знаходять силу служити іншим. І молитися за тих, хто їх переслідує, хто приносить їм страждання. Величезний такий, я би сказав, вихор тепла, любові, який возноситься над нами, і ми є цього свідками. Насправді Бог є дуже близько, близько кожної людини. Трагедія є тоді, коли людина не має часу для Бога, відкидає, ігнорує. Коли так відбувається, то тоді готується війна. Кожен, хто відкинув Бога, стає початком руйнування – чи себе, чи інших. А якщо ще має вплив, має гроші, владу, армію – то трагедія, порожнеча, ця чорна діра серця, зруйнує життя не одної людини, не одного народу. Війна починається в серці. І мир у світі також починається в серці людини. Тому кожен із нас може собі задати питання, чого він є початком: чи є початком добра, миру, чи є початком чогось іншого.