Спільно з Нікейським собором: між богослов’ям та квантовою механікою
Antonio Staglianò
Гасло Папи Лева XIV «In Illo uno unum» (з лат. В Ньому ми єдині) містить у собі космічну таємницю, яка вражає актуальністю. Ця аксіома є не лише молитвою, а й метафізичним твердженням. Поглянувши на неї з позиції XXI століття, можна сказати, що це твердження випереджає і водночас обґрунтовує інтуїтивні припущення провідних фізиків, як-от Девіда Джозефа Бома та Федеріко Фаджіна, про те, що Всесвіт є єдиним цілим.
У той час як вчені та філософи іноді з подивом, відкривають, що реальність є голограмою, де кожна частина є відображенням цілого, а розум і матерія переплітаються, християнська традиція наче шепоче: «Ми це знали». Не через зарозумілість, а тому, що ця істина є пульсуючим серцем її бачення реальності. А сім століть тому поет-богослов Данте Алліґ’єрі побачив її у видінні з дивовижною ясністю. У кульмінаційній частині «Раю» твору «Божественна комедія» перед лицем Бога Данте переживає найвищий ступінь захоплення. І за допомогою метафори, яка є одночасно поетичною, науковою та богословською, він описує те, що перед ним розкривається: «У його глибині я побачив – зв'язане любов'ю в один єдиний том – те, що у всесвіті здається розпорошеним» (Рай, XXXIII, 85-87). Данте побачив, що остаточна реальність є єдиним томом, книгою, збіркою, у якій все пов’язане в єдине ціле. І цей унікальний том містить те, що у відчутному всесвіті «розпадається», розгортається, розпорошується на тисячі окремих сторінок. То є геніальна інтуїція: множинність космосу (явний порядок Бома) є нічим іншим, як «розгортанням», проявом первинної Єдності (імпліцитний порядок).
Фізик Девід Бом, щоб вирватися з клітки редукціоністського матеріалізму, розробив теорію імпліцитного порядку. Згідно з нею, за роздробленим світом, який ми сприймаємо (явний порядок), існує глибокий рівень реальності – «нероздільне ціле», де все тісно й безпосередньо пов’язане. Щоб пояснити це, він використав метафору голограми: у кожному фрагменті міститься інформація про ціле.
Що це, як не відлуння, наукове підтвердження того, про що вже два тисячоліття розповідає у своєму пролозі Євангеліє від Івана? «Споконвіку було Слово [Логос], і з Богом було Слово, і Слово було – Бог... Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього» (Ів. 1,1-3). Християнський Логос – Слово, яке творить, божественний Розум – не є зовнішнім будівничим, який виліплює матерію ззовні. Він є внутрішньою цементуючою першоосновою всесвіту, найвищим імпліцитним Порядком, в якому все «існує» (Кол. 1,17). In Illo...: в цьому Логосі, в цьому Єдиному реальність набуває своєї єдності. Голограма Бома потребує «поля», яке б його тримало та об’єднувало; християнство проголошує, що це поле – за аналогією – є Особою Божою, Сином, ба більше – Ісусом Христом, як це стверджує Нікейський собор, «Світлом від Світла, Богом істинним від Бога істинного, єдиносущним» (homoousios). Йдеться не про «поезію», а про «реальну подобу в ще більшій неподібності». Цю істину легше зрозуміти, якщо скористатися зворотною аналогією, зосередившись на неподібності, щоб уникнути ризиків аріянської позиції, яка зводить Ісуса до ролі деміурга грецької космогонії.
Наукові та поетичні метафори не визначають Бога, але допомагають нам інтуїтивно зрозуміти дещо про Його стосунки зі світом. Вони показують, як все може існувати в Бозі. Об’явлення розповідає нам, хто є Той, в Якому все існує: не поле, не абстрактний том, а особисте, вільне, любляче і трансцендентне «Ти», яке кличе своє творіння до вільної спільності з Собою.
Імпліцитний порядок Бома – це створений і статичний образ того способу, у який особистий і трансцендентний Логос підтримує і надає внутрішньої цілісності творінню, не будучи його частиною. Імпліцитний порядок є пасивним і детермінованим, а Логос – активним, вільним і люблячим. Христос не є безособовою силою, що пронизує всесвіт.
Таким чином, квантове поле є іманентним (всередині речей). Логос же є іманентним і трансцендентним. Він є активно присутній у кожному атомі, підтримуючи його існування (іманентність), але не обмежений і не визначається цим атомом. Його сутність назавжди залишається поза межами творіння (трансцендентність). Поле є його творінням; Логос – Творець свого творіння. У «томi» Данте сторінки не втрачають свій унікальний текст; навпаки, вони повністю його віднаходять у контексті всього твору. Так само у Христі кожне створіння віднаходить і вдосконалює свою унікальну ідентичність та свободу, вступаючи в цілковиту спільність з Ним та з усім створінням. Єдність – це не асиміляція, а спільність вільних, відмінних один від одного осіб, для яких взірцем є Пресвята Трійця.
Бом вважав «фрагментоване мислення» коренем усіх бід світу. Бачення себе як істоти, відокремленої від інших і від природи, призводить до конфліктів і відчуження. Бом пропонував рішення – стрибок свідомості до цілісного (холістичного) бачення. Діагноз християнства значно радикальніший і зветься первородним гріхом. Гріх, по суті, є розривом стосунків: із Богом, із ближнім, зі створінням. Це ствердження окремого «я», екзистенційна фрагментація з космологічними наслідками.
Місія Христа полягала саме в тому, щоб зцілити цей розрив. Апостол Павло, розвиваючи вчення про Містичне Тіло, описує єдність, яка залишає далеко позаду навіть найкращу голографічну метафору. Віруючі не тільки «як» одне тіло, але є єдиним тілом у Христі (Рим. 12,5). І в цьому тілі «як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12,26). Це досконалий опис цілісної та нелокальної системи, де інформація та існування глибоко пов’язані між собою. Uno unum: у Ньому ми стаємо єдиними. Наша єдність не є абстракцією, а онтологічною реальністю.
«Об’єднати все у Христі» (Еф. 1,10) і програмна заява святого Папи Пія X «Instaurare omnia in Christo» – це не просто релігійні девізи, а проголошення космологічного задуму. Вони означають поєднання розірваних вузлів створіння, повернення явного порядку – у його цілості – до повної відповідності з імпліцитним Порядком, який за аналогією є Христом.
У той час як фізик, такий як Бом, може лише описати цю глибоку єдність, Церква має місію реалізувати її в історичному та спасительному сенсі. Це операція космічної «ресинхронізації», де фрагментація через гріх оздоровлюється єдністю Божої благодаті. Повторне зв’язування не є механічним, а стосунковим і подружнім. Христос, наречений, не силує творіння, але відкупляє його і завойовує заново своєю добровільною жертвою любові на хресті. Творіння запрошується вільно відповісти на цю благодать. Синхронізація – це вільне «так» творіння своєму Творцю.
Чому Бом – або Фаджин, який досліджує свідомість – охочіше дивляться на Схід?
Це пов’язано з культурними причинами. Східні філософські вчення пропонують безособову мову, яка добре підходить для опису структури реальності. Християнство, навпаки, пропонує особистого Бога, історичну подію в особі Ісуса та моральну залученість. Для постпросвітницької наукової ментальності часто легше вести діалог з безособовим брахманом індуїзму, ніж із Богом-Любов’ю християнського об’явлення, Який кидає виклик не тільки розуму, але й волі.
Однак Illo uno unum не є лише залишком минулого. Це надзвичайно потужний ключ до розуміння сьогодення. Він нагадує нам, що глибока єдність реальності, яку наука сьогодні з трудом намагається осягнути, не є анонімним енергетичним полем, а має обличчя: це обличчя Логосу, Христа. Бачення Бома та інших вчених-холістів не суперечать християнській вірі; навпаки, вони знаходять своє найповніше і найглибше пояснення в християнській богословській науці. Квантова фізика показує нам «як» відбувається неймовірна взаємопов’язаність буття. Християнство відкриває нам «хто» і «чому»: все є єдиним, бо все створено і викуплено в Illo uno (В Ньому), і тільки в Ньому ми віднаходимо нашу справжню ідентичність існування – unum (бути одним).
