Отець Ладнюк про своїх учнів: прикро, що діти мусіли адаптуватися до війни

Світлана Духович – Ватикан

Першого вересня в Україні почався новий навчальний рік, вже вчетверте в умовах повномасштабної війни. Зазвичай для дітей, батьків і вчителів це святковий день: діти йдуть до школи в святковому одязі, дарують вчителям квіти, проводиться урочиста церемонія. Цього року, на жаль, як і в попередні три роки, у багатьох школах країни ці події відбувалися під звуки повітряної тривоги, і учні були змушені спускатися в бомбосховища. Для українських дітей можливість відвідувати школу очно зараз є привілеєм. З початку російського повномасштабного вторгнення понад 3800 навчальних закладів було пошкоджено, майже 400 з них – повністю зруйновано. Багато дітей знову змушені розпочати навчання в онлайн форматі, підключаючись до занять з бомбосховищ або з-за кордону, куди переїхали разом із сім’ями.

Про те, як відбувається навчання в одній із шкіл Дніпра, про виклики, які постають перед учнями, батьками та вчителями ми поговорили зі священником салезіянином отцем Олегом Ладнюком. Окрім своєї діяльності військового капелана, отець Олег є вчителем історії для учнів гімназії та ліцею, бо це, як він зазначив, дозволяє йому втілювати харизму салезіян, тобто виховувати та навчати дітей та молодь, а також трохи відпочити психологічно після поїздок у прифронтові населені пункти, куди він часто возить гуманітарну допомогу.

Священник розповів, що в Дніпрі дали можливість батькам обирати для своїх дітей офлайн або онлайн формат навчання. «Більшість виступає за те, щоб ходити до школи, і це правильний вибір, – зазначає він. – Тому що як вчитель можу сказати, що через ковід, а потім через війну рівень знань учнів дуже знизився». Отець Олег додав, що окрім позитивного впливу на сам процес навчання, відвідування школи потрібне також і для соціалізації та загального розвитку дітей.

Священник з гіркотою додає, що деякі учні, особливо старшокласники, більше не повернулися до школи, бо переїхали. «Багато батьків, – пояснює він, – шукають можливість переїхати з усією родиною або відправити старших дітей до Європи чи західних регіонів України. Це сумна тенденція, але я розумію батьків, які хочуть найкращого для своїх дітей».

Отець Олег має хороші взаємини із своїми учнями. Коли він розповідає їм про історичні факти, він намагається пов'язати їх із сучасними подіями, щоб вони вміли аналізувати і думати. «Дітям це цікаво розуміти, тому що вони чують про це в інфопросторі, і я бачу, що вони проявляють зацікавленість історією», – ділиться вчитель. Учні часто запитують його також і про його діяльність як капелана і про те, як допомагає людям у прифронтових селах.

Вчитель хвилюється за своїх учнів, коли бачить їхні невиспані обличчя після ночі російських бомбардувань. «І було би логічно думати, що це мало би виливатися в агресивність, – каже наш співрозмовник, – але я її не бачу. Не знаю, як в інших школах, але в нашій школі, дякувати Богу, немає агресії серед учнів. Можливо вони вже просто привикли до цієї такої ситуації. Але варто зазначити, що, я мав розмову з моїми восьмикласниками, і дівчата казали, що коли вони йдуть в перукарню, то їм часто говорять, що в них з’явилися сиві волосини. І це не поодинокі випадки. Тобто ми бачимо, що діти все ж таки переживають почувають через цю стресову ситуацію, навіть якщо вони цього не показують. Наприклад, коли починається повітряна тривога, немає хаосу, паніки. Тобто всі вже знають, що мають робити. І з одної сторони, добре, що діти вже такі адаптовані, але, з іншої сторони, прикро, що діти мусіли адаптуватися до війни».

З початком війни українські вчителі стараються не лише продовжувати передавати знання, але й намагаються бути для дітей прикладом поведінки та стабільності, докладають всіх зусиль, щоб мотивувати учнів, супроводжують їх у бомбосховища та заспокоюють під час тривог. Отець Ладнюк зауважує, що частина вчителів виїхала за кордон, але ті, хто залишився, стараються працювати від душі. «Тим більше, що зарплата вчителя в Україні дуже низька, – каже він. – Але я бачу, що в нашій школі – не знаю, як в інших – вчителі стараються бути підтримкою для учнів. Це люди жертовні, які не працюють заради заробітку, а заради того, щоб бути з дітьми, допомогти їм. І діти це відчувають: є пошана і любов до вчителів. Але, можливо, мені пощастило зі школою. Я навіть помітив, що в нашій школі нема якихось криків, сварок. Вчителі розуміють, що ці діти і так страждають, і тому не треба їх треба підтримати. Тому велика подяка нашим вчителям, що вони проявляють таку жертовність».

Відповідаючи на запитання про те, про що, зазвичай, на перерві говорить з учнями, отець Олег зазначив, що в нього є багато учнів, які виїхали з Луганщини і з Донеччини. «Іноді я говорив з дітьми, яких мені раніше довелося евакуювати з тих регіонів в перші два роки війни, – розповідає він. – Раніше вони мали бажання повернутися в рідні місця, запитували, чи зможуть це зробити. Я дивлюся, що вже цього року вони не ставлять цих запитань. Діти вже якось адаптувалися в цій місцевості. А коли я навіть запитую їх: “Чи ви хочете повернутися?” Діти кажуть: “Та ні, я вже тут хочу залишитися”. Така сама тенденція, мабуть, і серед тих дітей, які виїхали з батьками за кордон». Священник додав, що діти з Дніпра завжди запитують його про ситуацію на фронті, бо хвилюються про те, чи часом їм не треба буде переїжджати. Отець Олег, з одного боку, пояснює учням, якою є реальність, а з іншого боку, старається настроювати їх на навчання. «Я їм завжди кажу: “Ви є майбутнім України. Пам'ятайте, що Україна буде будуватися саме на вас. А щоб ви нормально будували, ви маєте здобувати хороші знання. Тому поки що робимо те, що можемо. Кожен на своєму місці: військовий захищає Україну, докладаючи для цього величезні зусилля, а ви, дітки, тут повинні докладати зусилля”. І вони розуміють, бо коли ти їм пояснюєш все це, вони заспокоюються. Тому вони часто підходять до мене, щоб просто поговорити про ці речі».