Капелан з Івано-Франківська: після ночі обстрілів приходить новий день
Світлана Духович – Ватикан
«Незважаючи на те, що ніч була надзвичайно тяжкою, люди пішли до праці, вони продовжують свою роботу, люди складають плани і далі живуть. І це насправді є те, що може показувати нас як нескорену націю», – сказав в інтервʼю для ватиканських медіа греко-католицький священик отець Ярослав Рохман, капелан Івано-Франківського обласного перинатального центру, розповідаючи про свої переживання людей після російських обстрілів на область в ніч на 21 липня 2025 року.
«Це була наймасованіша комбінована атака на Івано-Франківську область, – розповів священик. – Тривога тривала з майже опівночі і до 8:10 ранку. Цілу ніч був гуркіт, шумно, постійні постріли. В цьому всьому мене схвилювали дві речі. По-перше, це, звичайно, хвилювання за дітей, тому що у моєї 8-річної донечки була паніка. Ми спустилися в підвал, і нам було тяжко їй пояснити, що ми вже в досить безпечному місці. Я розумію, що таких випадків з дітьми дуже багато. І нам легше спуститися в підвал, бо ми мешкаємо в приватному будинку і нам легко, а є люди, які живуть в багатоповерхівках, в центрі міста, і для них це складно. Я це добре розумію, бо коли почалася війна, ми жили у багатоповерхівці. Я пам’ятаю, як ми бігали в підвал, спали просто одягнуті. Мені це все пригадалося, і в очах дитини я бачив страх. Старший син, якому дванадцять років, старається випромінювати якусь таку впевненість і контроль ситуації. Хоча я теж розумію, що йому точно теж недобре, йому теж тяжко. Тобто в ту хвилину я, насамперед, думав про всіх дітей, про те, що вони дуже важко переживають ці вибухи, їм страшно».
Священик поділився, що друга річ, яка його хвилювала, – це думка про його парафію, а також про обласний перинатальний центр, де він здійснює служіння як капелан. «Я уявив собі, як породіль і тих, які ще не народили, зводять в підвал, – каже він. – Там є мало місця для них всіх. Бо в нормальних обставинах вони розташовані на трьох поверхах, а тут вони всі в одному підвалі. Тобто місця є мало, це є складно. Для них потрібні гарні умови, а не підвальне приміщення, пристосоване під укриття».
Відчуття, які охоплюють під час обстрілу, як підкреслює священик, – це дуже великий страх і безпорадність: «Тому що звук настільки потужний, що ти розумієш, що вибух близько до тебе, ти безпорадний, ти нічого не можеш подіяти. Це страх за своє життя, за життя дітей, за життя інших людей, які тобі дорогі, за друзів, парафіян, сусідів. І в цьому стані перебувати надзвичайно страшно і складно. І це те відчуття, яке сьогодні переслідує всіх українців. Але, одночасно, приходить новий день, і ми розуміємо, що ми мусимо цей страх залишати в минулому і йти з відважністю далі до нового дня, до нової праці».
Після такої важкої ночі священик вирішив не відміняти Служби Божої на парафії, яка була запланована на 8:00, і по дорозі до храму побачив дорожню пробку. «Мене це вразило, що всі люди поїхали на роботу, – ділиться він. – І це мені підказало думку про нескореність і силу нашої нації. На літургію також прийшло декілька осіб, і ми теж відзначили те, що ми зібралися разом, щоб молитися. Тобто нас не зупинити, нас не зупиняє цей страх, який щойно був протягом всієї ночі. Всі сьогодні ходимо невиспані, дуже виснажені, тому що цілу ніч не спали, в дуже тяжко вранці починати свій день. Але тут проявляється важлива риса нашого українського народу – працелюбність і впевненість іти вперед. Тобто, незважаючи на те, що ніч була надзвичайно тяжкою, люди пішли до праці, вони продовжують свою роботу, люди складають плани і далі живуть. І це насправді є те, що може показувати нас як нескорену націю».
Втома, повʼязана з відсутністю сну, та нагальні справи не відволікли отця Романа від того, що є пріоритетом душпастиря – дбати про душевний мир людей. «Такий масований обстріл однозначно впливає на людей, – пояснює він, – пропокує певний стрес, і зʼявляється певна агресія. І ця агресія часто виражається не у якихось словах чи думках, які не конче є добрими для християнина. Тому дуже важливо в цю хвилину зупинити внутрішню агресію, і подумати про те, що моя відсіч агресору, ворогу, який зараз нападає на мене, має бути не побудована на внутрішній агресії, не на бажанні помсти як такої. Ця відсіч повинна виходити з любові до своєї Батьківщини, до любові до своїх рідних. Себто ми залишаємося захисниками. І всю лють, яка є в мене, все, що в мені накопичилося навіть за цю ніч – я теж є людина, в мене теж є мої емоції – я стараюся їх передати в якісному служінні для людей».
Отець Рохман наголошує, що сьогодні українцям зосереджувати свої думки на тому, що конкретно вони можуть зробити на своєму місці, якісно для перемоги. «Що я можу зробити, щоби наблизити нашу перемогу? Найперше – це якісне виконання нашої праці, – наголошує він, – це наша молитва, це є також наша волонтерська діяльність і підтримка наших воїнів. Пригадую собі, коли почалася війна, саме 24 лютого 2022 року, одна із моїх подруг, чоловік якої є військовослужбовцем, опублікувала в соцмережі фото одного прибиральника і написала: “Цей чоловік сьогодні зробив мій день”, бо вранці у перший день війни він вийшов і прибирав двір, замітав двір так, ніби нічого не відбулося. І якщо на початку війни ми більше вдавалися в паніку чи в якусь волонтерську діяльність, можливо, у хаотичний спосіб, то сьогодні, власне, виконувати свій обов'язок, виконувати якісно свою працю – це є якраз дуже важливо, щоби не втрачати стабільності і рухатися вперед».
