Блаженний Петро Орос – взірець великодушності та вірності своїй пастві

Світлана Духович – Ватикан

У своїй історії українці нераз переживали тяжкі, темні часи, як і тепер. Як тепер, так і раніше серед темряви, яка намагалася заповнити людські душі страхом, зневірою і гнівом, Бог посилає світил, які своїм прикладом і словом ведуть людей до Правди і Любові. Однією із таких постатей, приклад яких є особливо актуальним в теперішні часи для українців, є отець Петро Павло Орос, священник Мукачівської греко-католицької єпархії, якого проголосили блаженним у суботу, 27 вересня, під час урочистої Божественної Літургії в селі Білки, Закарпатської області, де він здійснював своє душпастирське служіння, перед тим як його вбили 1953 року.

Жити тим, що проповідуєш

«Святий отченько» – так отця Ороса називали його парафіяни за його простоту і відкритість. Про служіння цього душпастиря в інтерв’ю для ватиканських медіа розповів отець Василь Підгірський, доктор богословських наук та віцепарох собору Кирила і Мефодія МГКЄ в Мукачеві.

Отець-доктор зазначив, що в селі Білки, де востаннє душпастирював отець Петро Павло Орос, в багатьох родинах люди до теперішніх часів зберігали його фотографії. «Тобто це була людина, – підкреслив він, – слава святості якої поширювалася ще задовго до того, як відбулося його прославлення. І для мене було дуже цікаво досліджувати його ординарну, повсякденну святість». Священик зауважив, що на перший погляд, отець Орос не робив нічого особливого. «Але бачимо, що в звичайному, буденному служінні Христовій Церкві і людям, якраз і полягає його велика святість і добре свідчення Його життя. – пояснює богослов. – Бо серед людей залишилася саме та добра слава про людину, яка була з ними, яка з ними ділилася, всім тим, що мала. Від тих цукерок чи печива, яке віряни приносили йому до парафіяльного будинку, і якими він ділився з дітьми, які приходили до нього після школи, до тих випадків, коли він ділився частинами свого гардеробу з бідними. Тож ми бачимо дійсно живе свідчення живої віри. Для мене, як для священника, це в теперішніх реаліях означає просто бути з тими людьми, яким покликаний служити, і жити тим, що проповідуєш».

Залишатися вірним і вміти втрачати

Отож, приклад новопроголошеного блаженного є прикладом для наслідування для всієї Цекркви, особливо, в такі важкі часи, які тепер переживає український народ. «В цьому священнику ми бачимо вірність своїй пастві, – розповідає отець Василь. – Хоча Закарпаття і не було, в міру певних обставин, ареною бойових дій під час Другої світової війни, але початок душпастирства отця Петра Павла Ороса припадає на Другу світову війну. Він народився в 1917 році, а був висвячений у 42-му, тобто фактично зазнав лихоліття і наслідки війни. Ми не маємо описів, як він реагував на ці події, але в першу чергу він був зі своєю паствою, не залишав її. Тож і в сьогоднішніх реаліях для душпастирів нашої Церкви важливо бути із своєю паствою, не залишати її і підтримувати її в непростих обставинах».

Ще один важливий момент для наслідування, що, на думку отця Підгірського, є важливим не лише для душпастирів, але загалом, для всіх українців в даних реаліях, – це досвід переживання втрати. «Отець Петро Павло Орос був тим, який навчився втрачати все, – розповідає наш співрозмовник. – Знаємо з його біографії, що у віці одного року помирає батько, а коли йому дев'ять років – помирає мама. Потім він змінює декілька сімей родичів, які беруть під опіку його з братом. Тобто він навчився втрачати все. І навіть цікаво, що коли приходить 44-й рік, прихід радянської армії на Закарпаття, реалії переслідування, то він якраз дав свідчення людини, яка втратила все заради Христа, живучи словами апостола Павла, який у Посланні до Филип’ян пише: «Для мене бо життя – Христос, а смерть – прибуток». Тобто він насправді до кінця давав свідчення того, хто, можливо, з точки зору людської багато чого втратив, але навчився цінувати те, що має, бо здобув безцінну віру в Господа Бога».

Слава святості ще за життя

Отець Василь Підгірський пригадав кілька прикладів з життя блаженного Петра Ороса: «Був випадок, коли отець Петро Орос вже служив як парафіяльний сотрудник в селі Великі Ком'яти і обслуговував дві філіальні церкви сусідніх сіл Завадка і Малі Ком'яти. Одна парафіянка з парафії, де я служу, розказувала про випадок, що стосується безпосередньо її сім'ї. Вона знала отця Ороса як того, хто викладав, як колись казали, релігію, тобто катехизував. Вона мала благодать знати отця Петра Павла Ороса за життя. Вона розказує факт, який, до речі, є описаний в його біографії, внесений до всіх тих свідчень, пов'язаних з визнанням його блаженним. Коли він прийшов до їхньої родини у взутті, яке було дуже зношене, то батько цієї жінки подарував йому гарні черевики. І через якийсь час він повертається знову до їхньої родини, бо вона його часто приймала, і він знову прийшов в своїх старих черевиках. «А де ви, отче, поділи ті черевики?” – запитали його, а він: “Я бачив бідного, який ходив босий, то я його пошкодував і дав йому ці черевики”».

Є ще багато інших прикладів великодушності цього душпастиря, які досі зберігаються в пам’яті людей. «У цих прикладах ми бачимо людину, яка ділилася всім, що мала, – наголошує отець Василь. – Він нічого не тримав для себе. І це, мабуть, так людей вражало: ця простота і відкритість. Тому вони його називали таким гарним словом “святий отченько”, навіть не “отець”, але “святий отченько”. Серед людей дійсно, ще за його життя, панувала його слава святості».