Віра Церкви (34): літургійний спомин смерті й воскресіння Христового

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Як ми зазначали у попередньому епізоді, період Великого посту є нагодою оживити в пам’яті спасенні діла Христа, Який присутній у своїй Церкві. Задля цього літургійний рік повертає нас до сенсу нашої віри через послідовність подій із земного життя Ісуса, оновлюючи їхнє значення в серцях віруючих. Літургійне повторення з року в рік тих самих подій не слід сприймати як монотонність, а як поступ у відкритті дороги віри, яка провадить до Бога. Центральними подіями безперечно стають смерть і воскресіння (пасхальне таїнство) Христа.

Переддень великого тридення

Особливого значення пасхальне таїнство набуло в серцях людей, коли Церква почала відзначати його пасхальним триденням (Страсна п’ятниця, Велика субота та Великдень), яке воєдино зібрало страсті, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Це сталось під впливом єрусалимської громади, яка була хранителькою місць, де відбувалися історичні події з земного життя Ісуса. Як наслідок, почав переважати критерій історіоризації, згідно з яким кожен епізод з Його життя повинен був відзначатися окремо. Зав’язкою до пасхального тридення є великий четвер, який пригадує те, що Ісус зробив перед своїми страстями і смертю. Йдеться, зокрема про тайну вечерю і події в Гестиманському саду. Богослужіння цього дня вирізняються елементами, які дозволяють краще зрозуміти те, що святкується. Серед обрядів – Чин вмивання ніг, який у Католицькій Церкві латинського обряду здійснює пресвітер, а у Церкві східного обряду – єпископ. Це промовистий жест означує те, що без прояву любові Святе Таїнство втрачає свій сенс, адже отримана Божа благодать повинна реалізовуватися у вчинках любові поза межами храму. Тому Чин вмивання ніг не просто якесь театральне і сентиментальне дійство, а символічний і пророчий жест, що виражає прагнення Церкви зробити себе слугою за прикладом свого Вчителя.

Спогадування страждань і смерті Господа Ісуса Христа

У Велику п’ятницю Церква згадує засудження Ісуса Христа, Його славні страждання, розп’яття на хресті та переможну смерть. В цей день строгого посту замість Євхаристійного богослужіння відбувається вшанування хреста Господнього (у західній традиції) та виставлення плащаниці (у деяких Церквах східного обряду). Богослужіння супроводжуються біблійними читаннями, які присвячені страстям Ісуса. У Велику суботу спогадується сходження Христа в ад для звіщення там перемоги над смертю і визволення душ, які з вірою чекали Його пришестя. У цей день Церква стоїть біля гробу Господнього, і в молитві та пості очікує на Його воскресіння.

Велика субота – це день тиші й очікування, яке позначене драмою надії: «А ми сподівались, що це він той, хто має визволити Ізраїля» (Лк. 24,21). У ці страшні дні Господніх страстей і смерті лише одна людина, найближча до Бога, вірила і надіялась в тиші власного серця: Пресвята Богородиця. Її наставлення впевненої надії та очікування спричинилось до того, що субота стала днем, наповненим обнадійливою присутністю Божої Матері. Починаючи з V століття, Велика субота стає широко розповсюдженим днем Марійської набожності. Пресвята Богородиця заповнює цей день між днем спогадуванням страстей і днем воскресіння, адже в цей день в особі Діви Марії була зібрана вся віра Церкви. Коли віра інших затьмарилася, Вона, перша вірна, залишилася єдиною, щоб підтримувати життєдайне полум’я віри. Таким чином, Велика субота є днем набуття сильної віри й великої надії.

Пасхальне чування

Ще однією особливістю Великої суботи, яка плавно переходить в неділю воскресіння, є пасхальне чування, яке є частиною літургії Церкви. Римський Месал стверджує, що за дуже давньою традицією це ніч чування на честь Господа (Вих. 12,42), і вірні, несучи в руках запалений світильник, нагадують тих, хто чекає на Христа в день Його другого приходу (пор. Лк. 12,35). Пасхальне чування повертає нас до тієї ночі, коли євреї очікували на прихід Господа, який мав визволити їх з рабства фараона, і відзначали цей день щороку. Це святкування стало прообразом майбутньої Пасхи, в якій Христос, розірвавши узи смерті, вийшов з гробу переможцем.

Пасхальне чування в західному обряді складається з чотирьох особливих літургійних частин: Літургія Світла, Літургія Слова, Літургія Хрещення та Євхаристійна Літургія. Звершення Пасхальної Літургії починається вночі, при вході до храму: запалюється великий вогонь, який благословляється священником і використовується для запалення пасхальної свічки. Відтак пасхальну свічку, яка буде горіти до свята Зіслання Святого Духа, процесійно несуть до вівтаря: священик тричі зупиняється, проголошуючи: «Світло Христове», на що вірні відповідають: «Богу подяка». Свічка – це символ воскреслого Христа, адже як Христос своєю смертю дарував нам життя, так і вона дає своє світло іншим. Якщо свічка нагадує пасхальне значення смерті й воскресіння, то благословення вогню, від якого запалюється свічка, несе в собі пасхальне значення переходу від темряви до світла, від гріха до благодаті. Цей жест символізує нове життя, яке Господь дарує нам через Святого Духа у своєму воскресінні. Наприкінці процесії співають давній літургійний твір «Exsultet» яким урочисто проголошують таїнство пасхальної радості.

Найдовшою частиною є Літургія Слова, яка включає читання зі Старого й Нового Завітів, щоб показати як Господь в історії поступово виявляв таїнство цієї ночі й спасенної події, яка в ній відбулася. Далі наступає Літургія Хрещення. Навіть якщо у громаді вірних в той момент не уділяється Святе Таїнство Хрещення, чування все одно має на меті привести кожного християнина до кореня його віри через відновлення хресних обітниць і окроплення освяченою водою. Останнім етапом у структурі Пасхального чування стає Євхаристійна Літургія, кульмінацією якої є прийняття Святого Причастя.

Звіщення Христового воскресіння

У Церквах східного обряду аспект чування підкреслюється звершенням Божественної Літургії в нічну пору або вдосвіта, а також урочистим звіщенням новини про Христове воскресіння радісними вигуками: «Христос Воскрес!». Крім того, літургійні традиції у візантійській традиції охоплюють урочистий обхід навколо храму з плащаницею, хоругвами, Євангелієм та іконою воскресіння. Громада вірних виходить із храму, рухаючись до сходу, немовби йдучи назустріч воскреслому Христові, що виходить з гробу наче вранішнє сонце. Обійшовши храм, вірні зупиняються у притворі перед закритими дверима храму. Саме тут починається найурочистіше в цілому році богослужіння Утрені. Головний служитель обкаджує ікони, всіх присутніх й починає богослужіння. Після початкового виголосу священник навпереміну з народом урочисто співає радісний тропар Великодня, який коротко містить головну думку свята – Христос Своєю смертю і воскресінням поклав початок для нового, вічного життя. Тут, ззовні храму, вірні отримують першу звістку про Христове воскресіння, подібно до жінок-мироносиць, які дізнались про цю подію, не входячи до гробу. Відтак священник тричі стукає хрестом у зачинені двері, відчиняє їх та входить разом із вірними до залитого світлом храму для продовження великодніх богослужінь.

Отож, завдяки літургії Церква урочисто проголошує радісну вістку про воскресіння. Після події воскресіння та вознесіння на небо, Ісус продовжує й надалі супроводжувати Божий люд на його дорозі до спасіння. Відтепер незмінним завданням для кожного християнина і християнки стає потреба розпізнати присутність Христа, Який продовжує жити сьогодні у своїй Церкві, Святому Письмі, Євхаристії та інших Святих Таїнствах, які є місцями віри, оновлення надії та запалення любов’ю.

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 102.

M. BARBA, I tempi forti dell’Anno liturgico, (Quaderni del Concilio, vol. 13), Shalom editrice 2022, 24,31-32,34-36.