Віра Церкви (35): спогадування приходу на землю Ісуса Христа

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Під час церковного року Церква святкує таїнство Христа у різних подіях з Його земного життя, які здобувають повне значення від Христової Пасхи, про яку ми роздумували у попередньому епізоді. Одним з важливих періодів у літургійному році є час приготування до Різдва Христового. «Він задля нас, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став людиною», – сповідує Божий люд в Символі віри, проголошуючи віру в Ісуса Христа, родженого і не сотвореного. Тож погляньмо на особливості цього періоду, який пов’язаний з літургією Церкви.

Період очікування Христового приходу

Різдвяний піст є першою точкою відліку, яка вказує на майбутнє свято. У візантійському обряді про близьке народження Христа вказують літургійні стихири, які в цей період поступово наближають радісне свято, розповідаючи про значення приходу на цей світ Спасителя. На Заході приготування до Різдва відображається у традиціях, пов’язаних з періодом Адвенту. Протягом цього часу увага спрямовується не лише на перший прихід Сина Божого, а й на очікування Його другого пришестя у славі (пор. Одкр. 22, 17,20). Цей подвійний вимір торкається всієї Церкви, яка постійно живе адвентом (лат. adventus – прихід), періодом між першим пришестям Христа, яке відбулося у смиренні людської природи, і остаточним пришестям, яке відбудеться наприкінці часів. У цьому контексті можемо зауважити, що Святе Письмо завершується закликом: «прийди, Господи Ісусе!» (Одкр. 22,20). Цей вираз є відображенням всієї динаміки християнського життя, яке в кінцевому підсумку є очікуванням Божого Царства: «Хай прийде Царство Твоє» (Мт. 6,10). Де Христос, там є «Царство Боже»! Тому в центрі Адвенту знаходиться Господь, Який приходить у тиші Вифлеємської ночі та прийде, аби вповні зробити повністю явним Царство Боже, «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 27).

Особливості відзначення адвенту

Літургійний період Адвенту для Західної Церкви встановив Папа Григорій Великий (590-604). Охоплюючи чотири тижні, він символічно представляє чотири тисячі років, які люди, згідно з тогочасними уявленнями, повинні були чекати на прихід Спасителя після первородного гріха. У римському обряді Адвент починається з Вечірні першої неділі (з вечора суботи) і закінчується богослужінням у Святвечір. Готуючись духовно до приходу Христа, Церква пропонує вибрані літургійні читання зі Старого та Нового Завітів, які виявляють очікування приходу та особливості події народження Христа.

Одним з важливих символів цього періоду є світло, яке проявляється у прикрашанні осель, храмів та вулиць міст яскравими гірляндами. Традиція світла у цей зимовий період сягає корінням скандинавських народів, які посеред холодної зими розпалювали багаття й освітлювали свічками оселі як символ надії на повернення теплої пори року. У холодний і темний грудень, час зимового сонцестояння, цей ритуал виражав бажання, щоб остаточна перемога була не за холодом, темрявою та смертю, а за теплом, світлом й життям.

Починаючи з XIX століття запалювання свічок набуло нового, християнського значення у вигляді традиції встановлення т. зв. адвентового вінка, у центрі якого знаходяться чотири свічки. Кожної неділі Адвенту запалюється по одній свічці, наочно підкреслюючи наближення світлого свята Христового Різдва, адже кількість світла від неділі до неділі поступово збільшується. Назви чотирьох свічок вказують на різні етапи історії спасіння до Христа. Перша «Свічка пророка» нагадує пророцтва про прихід Месії, друга – «Свічка Вифлеєму» нагадує про місце народження Месії, третя – «Свічка пастухів» вказує на тих, які першими побачили Месію і поклонилися Йому, а четверта – «Свічка ангелів» символізує ангелів, які сповіщають світові прихід Спасителя. В деяких місцях використовують ще п’яту, центральну свічку, яку запалюють на свято Христового Різдва. Таким чином, адвентовий вінок є не просто декоративним предметом, а символом, який позначає ритм приготування до народження Христа.

Боже об’явлення світові

Різдвяний час – це період літургійного року, який привертає увагу різних людей, як атмосферою світла, якою він позначений, так і народними традиціями, в яких закорінений. Однак основоположне значення цього періоду пов’язане з особою Ісуса Христа. Через Христові слова та діла ми пізнаємо Божого Сина в історії та розуміємо, яким є сам Бог. У цьому контексті важливу роль відіграють Його Різдво й Богоявлення, які тісно пов’язані між собою, підкреслюючи різні акценти однієї й тієї ж таємниці воплочення й об’явлення Господа. Спочатку Церква святкувала ці два свята в один день, однак в різні дати. Загальновизнаним фактом є те, що 25 грудня не є днем історичного народження Христа. Ця дата була обрана для «християнізації» поганських свят зимового сонцестояння, які відзначали щорічну перемогу сонця над темрявою. В Римі зимове сонцестояння відзначалось 25 грудня, а на Сході – 6 січня.

У перших століття Церкви Богоявлення охоплювало народження Христа, Його хрещення на Йордані, поклоніння трьох царів та чудо в Кані Галілейській. Ця традиція ґрунтується на основі тлумачення таїнства Христа, описаного у Святому Письмі: волхви впізнають в Ісусі очікуваного Месію, Хрещення в Йордані об’являє, що Ісус є улюбленим Сином Отця, а на весіллі в Кані Ісус чинить перше зі своїх чудесних знамень милосердя. Християнський Схід, відзначаючи прихід на світ Спасителя, вказує на аспект таїнства об’явлення Бога у людській природі Христа, а християнський Захід підкреслює історичний факт народження Спасителя у Вифлеємі. Близько IV століття у Церкві відбувається розмежування між двома святами, що пов’язано, зокрема, із внутрішньою потребою Церкви. У цей історичний період поширилась єресь аріанства, яка заперечувала божественну природу Христа, підриваючи зміст християнської віри. Таким чином, Церква невдовзі починає відзначати два окремі свята, наповнюючи їх богословськими значеннями, які підкреслюють божественність Христа. У західному християнстві свято Богоявлення насамперед розповідає про подію відвідування царями (мудрецями) та поклоніння дитятку Ісусу, що підкреслює тілесне об’явлення Христа поганам. Натомість у східному християнстві свято Богоявлення стає містичним об’явлення Ісуса у події Його хрещення в Йордані як однієї з Осіб Пресвятої Трійці. Обидві події мають на меті підтвердити об’явлення світові Христа Бога, про що свідчить вже сама назва свята – Богоявлення (Θεοφάνια).

Брати участь у таїнстві Христа

Отож, коли ми виголошуємо у Символі віри, що Ісус «задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став людиною», то стверджуємо, що Ісус належить до нашого роду і тому ми можемо досягти спасіння в Бозі. Якби це не було так, Ісус не мав би людського серця і душі, не міг би страждати, померти і воскреснути, тобто не відбулося б відкуплення людського роду. Отці Церкви любили говорити, що Ісус, зробивши нашу природу своєю, зцілив і очистив її. Саме тому таїнство Божого втілення є основою і передумовою всіх інших таїнств життя Ісуса, які ми відзначаємо впродовж літургійного року.

Таким чином, святкуючи різні Господські свята, ми відзначаємо дію Бога в історії, яка продовжує виявляти Божу присутність через видиму реальність Церкви. Впродовж року літургія, як привілейоване місце зустрічі з Богом, робить нас співучасниками таїнства Христа. Його присутність і відзначення у святах і періодах літургійного року окремих спасенних подій з Його земного життя робить їх періодами благодаті. Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського Собору навчає: «Серця вірних треба насамперед привертати до Господських свят, що ними упродовж року святкуємо таїнства спасіння. А тому різдвяний і пасхальний цикли свят мають посідати відповідне для себе місце, переважаючи свята святих, щоб належним чином споминати весь цикл таїнств спасіння». У цьому сенсі громада вірних щороку покликана проживати плинний час у світлі таїнства Христа, беручи участь у події спасіння через активну участь в богослужіннях і приступаючи до Святих Таїнств.

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 108.

M. BARBA, I tempi forti dell’Anno liturgico, (Quaderni del Concilio, vol. 13), Shalom editrice 2022, 48-49,53,60-61.