Віра, що народилася на лінії фронту: свідчення з Луганщини
Світлана Духович – Ватикан
«Я народилася в Луганській області в селі Райгородка, але потім мешкала в селі Муратове, яке з 2014 року перебувало в прифронтовій зоні, майже на лінії розмежування з так званою ЛНР. І ми з 2014 року вже знаємо, що таке війна, тому що фронт проходив за п'ять кілометрів від нас», – так розпочинає свою розповідь пані Світлана, яка прибула до Риму на Ювілей катехитів, що проходив від 26 до 28 вересня 2025 року. В інтерв’ю для Радіо Ватикану вона розповідає про знайомство з Українською Греко-Католицькою Церквою, про свій непересічний шлях віри і про те, як вона, незважаючи на багато перешкод, старається провадити інших до світла і до добра.
Початок духовного шляху: знайомство з УГКЦ
«Як би це парадоксально і страшно не звучало, але завдяки війні ми дізналися про греко-католиків», – каже наші співрозмовниця, пояснюючи, що це відбулося завдяки присутності капеланів, які приїжджали до українських військових, що були розташовані в їхньому селі. Спочатку це були отці редемптористи, потім василіяни. «Окрім того, що вони підтримували наших військових, вони спілкувалися також і з місцевим населенням», – зазначає вона. Пані Світлана була вчителем у місцевій школі, а також районним депутатом, тому вона дуже тісно спілкувалася з населенням. В їхньому селі не було ніякого храму, лише на великі свята із сусіднього села приїжджав православний священник. «Тому капелани, які приїжджали до військових, запитували, чи, можливо, люди потребують духовного супроводу, релігійної підтримки, особливо в таких обставинах, коли поруч війн», – пригадує пані Світлана.
Сама вона, будучи вчителем, вже дещо знала про греко-католиків, але не мала досвіду спілкування з ними. Одного разу хтось з капеланів запросив її на Службу Божу. Після богослуження вона поспілкувалися зі священником редемптористом і братом василіянином, який йому допомагав. «Цей молодий брат поцікавився, як тут діти живуть, про що вони мріють, чим займаються, що я викладаю, – пригадує пані Світлана. – Я за фахом вчитель російської мови і літератури, і у нас до останнього ніхто не скасовував цей предмет. Але потім я зарубіжну літературу ще викладала, але були також і уроки російської». Наша співрозмовниця каже, що вона запросила того брата василіянина прийти до школи і розповісти дітям трохи про Бога. Крім того, чернець почав грати з учнями у футбол, вони разом ішли в похід та проводили різні майстер класи. «І дітям стало цікаво, – каже вона. – Одного разу, коли цей брат запитував дітей, про що вони мріють, одна з відповідей була – здійснити подорож в західну Україну. Бо, знаєте, родини там не дуже заможні, і бувало, що виїжджали тільки в сусіднє місто».
Розвиток спільноти: табори і мандрівка західною Україною
Дедалі більше дітей, а потім також дорослих, почали цікавитися Службою Божою, яку служили греко-католицькі капелани, тому що ці люди, як підкреслює пані Світлана, «потребували Бога, віри потребували». З часом капелани почали служити Літургію в помешканні вчительки, і попри упередженість певної частини населення, батьки дітей добре ставилися до того, що їхніх дітей залучають до церковного життя, «бо вони розуміли, що це не є погано», і казали: «Краще діти будуть тут, ніж будуть займатися якимось не дуже добрими речами».
На початках формування греко-католицької спільноти вдалося здійснити мрію дітей – організувати для них поїздку в західні регіони країни. «Влітку ми з дітьми поїхали на 20 днів в західну Україну. Це було 18 дітей, двоє батьків і я. Ми об'їхали шість областей. Ми відвідували різні християнські святині, монастирі, історичні пам’ятки. У дітей були неймовірні враження. В Коломиї наша добра знайома пані Галина, разом зі своїми подругами, подарувала вишиванку кожній дитині, тому що ми заздалегідь подали їм їхні розміри. Це така була радість! Ми спілкувалися з ченцями і черницями. В Яремче діти вперше сповідалися і прийняли Святе Причастя».
Парафія, храм і «Світанки України»
Згодом у селі Муратове, а також в сусідньому селі Капітанове, було зареєстровано дві греко-католицькі парафії, куди з кінця 2017 році почав регулярно приїжджати отець Сергій Паламарчук. Спочатку в Муратовому не було окремого приміщення для богослужень, але з часом парафіяни, завдяки підтримці благодійників, придбали старенький дім і перебудували його на храм. Крім того, поруч вони облаштували християнський дитячий центр «Світанки України». «Чому ми світанки України? Тому що Луганщина – це крайня точка нашої країни, – пояснює пані Світлана. – Там сходить сонце, це світанок. І тому ми досі підтримуємо зв’язок з дітьми, які приходили в цей центр, але які тепер мешкають в різних частинах України. І вже чотири роки поспіль – попри те, що йде війна – ми проводимо для них табори».
Після того, як були зареєстровані парафії, до них почали приїжджати богопосвячені особи та семінаристи, і разом зі священником і з парафіянами вони організовували різні благодійні акції для бідних та людей похилого віку. Наша співрозмовниця додала, що вже від 2016 року їх підтримують владика Богдан Дзюрах та владика Теодор Мартинюк.
Нові реалії війни: евакуація, Східниця і продовження служіння
У 2017 році пані Світлана вступила до катехитично-педагогічного інституту Українського католицького університету, і завершила його у 2020 році. Коли у 2022 році розпочалася повномасштабна війна, багато мешканців Муратового виїхало. «Я до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення, – ділиться катехитка. – І хоча ми постійно жили поруч з фронтом, у мене навіть не було цієї валізки тривожної». Але все ж таки, прийшлося виїжджати, і спочатку це був Лисичанськ, а потім Львів, де їй з чоловіком і сином надали прихисток в монастирі отців редемптористів.
В Східниці, де згодом родина пані Світлани знайшла помешкання, вони разом із отцем Сергієм Паламарчуком вирішили організувати табір для дітей, які виїхали з Луганщини і Донеччини. Попри війну їм вдалося втілити цю ідею: в серпні 2022 року 30 дітей (з них 7 було з Муратова) приїхали до Східниці, де провели разом 10 днів. «Це був початок повномасштабної війни, – пригадує пані Світлана, – і діти розповідали, що в когось з них вже немає будинку, в когось тато пропав безвісті на фронті… Це так тяжко було. Але я раділа, що знову можу спілкуватися з дітьми, чимось їм допомагати». Рік по тому цей табір, який назвали «Світанки України», знову організували у Східниці. У 2024 році його провели в Яремче, а в 2025 році – в Тухлі Львівської області.
«Отець Сергій Паламарчук нас постійно підтримує, – наголошує наша співрозмовниця, – і ми постійно тримаємо зв'язок з цими добрими людьми, які нас духовно супроводжують. Це і владики, і брати, і сестри. Я їм всім вдячна не лише за матеріальну підтримку, але насамперед за те, що вони нас не забувають».
Покликання катехита – плекати загальнолюдський і духовний розвиток
Пані Світлана має за плечима 38 років педагогічного стажу, і вона досі викладає онлайн зарубіжну літературу. І хоча вона не є катехиткою в звичному сенсі цього слова, тобто не проводить уроків зі дітьми, вона постійно підтримує з ними зв’язок. Її катехизація, як вона сама зазначила, окрім організації і проведення таборів, полягає в тому, щоб протягом року бути з ними, навіть і на відстані, поговорити і вислухати, коли потрібно.
Пригадуючи дітей з Муратового, пані Світлана говорить про те, як вони з часом змінювалися, відвідуючи церкву і спілкуючись зі священниками, богопосвяченими особами і семінаристами: «Ці зміни було видно навіть у їхній поведінці. Для них зразком були священник, брати і сестри, з якими вони знайомилися. Тому вони навіть ззовні ставали іншими, не говорячи вже про те, що у них погляди і їхній світогляд змінювалися. Вони починали тягнутися до кращого. Багато з них, хто був старшого віку, відмовлялися від поганих звичок. У нас перед повномасштабною війною до церкви приходило 20-22 дитини, це враховуючи той факт, що село маленьке і в школі було лише 36 учнів. Багато з них приходило в суботу на майстер класи, на наші заняття, на катехизацію. Ми просто спілкувалися, або займалися облаштуванням території – все це ми робили разом, тому що вони бачили взірець. Дехто з батьків також долучався до цих наших справ. І в такий спосіб вони пізнавали Бога, і змінювалися. Змінювалась в поведінці, в своїх звичках і в стосунках одні з одними: вже не було якоїсь такої образи, жорстокості. І коли займалися якоюсь діяльністю, то вони дуже радо долучалися. Хлопці також прислуговували під час богослужінь, і вони відчували, що їм довірили таку відповідальність, що вони комусь потрібні».
