Служебниці Святого Духа на Філіппінах: бути поруч із найбіднішими серед убогих

с. Емілія Вандич, СНДМ / Eleanna Guglielmi – Ватикан

Черниця Ерлінда Тумулак, разом із співсестрою Рубі Еден, що належать до Згромадження Служебниць Святого Духа, проживають у віддаленому селі в горах Компостели на Філіппінах. Місцевість Пурок 16-А Сітіо Кілабот в регіоні Давао-де-Оро, у гірському серці Компостели, видається окремим світом. Ліси, кукурудзяні поля і болотисті стежки, які в сезон дощів стають майже непрохідними. Щоб дістатися туди, потрібно скористатися habal-habal – мотоциклом-таксі, який ковзає по багнюці з людьми та мішками рису.

У цьому віддаленому краю дві черниці вирішили розділити життя місцевого населення, де й досі «багато хто насправді не знає Бога». Розповідаючи про свою місію в інтерв’ю для ватиканських медіа, с. Ерлінда ділиться важкою ситуацією у цій місцевості: «Є діти, які плачуть від голоду. Тут багато хто мусить обирати між відвідуванням Меси та нагодою заробити щось, щоби втамувати голод. Серед молоді поширене передчасне співжиття, яке вони та їхні батьки вважають способом перекласти обов’язок утримання на нову сім’ю. Це помилковий, але глибоко вкорінений спосіб мислення».

Залишатися поруч із найслабшими

Згромадження Служебниць Святого Духа в 1923 році в італійській Калабрії заснувала Слугиня Божа Джудітта Мартеллі. Сестри Ерлінда та Рубі втілюють в серці місцевої Церкви свій харизматичний дар: брати участь у душпастирському служінні, підтримувати життя парафій, супроводжувати дітей і залишатися поруч із найслабшими.

Сільське господарство є основним джерелом існування, але система не винагороджує селян. Урожай купують посередники за дуже низькими цінами і перепродають із потрійною націнкою. Після місяців праці залишається лише кілька монет. Інші виживають, рубаючи дерева і продаючи їх за жменю рису. Багато жителів належать до народу лумад, інші – до спільноти вісаяс або племені мандая. Їхня ідентичність переплетена з давніми традиціями, але католицизм залишається живим: свята і процесії, хоч і позначені бідністю, виявляють прагнення до Бога.

Живим відлуння присутності Христа

Місія в цьому селі позначена ізоляцією. Немає стабільного електропостачання: світло надходить від декількох сонячних панелей. Немає мережі зв’язку: повідомлення перевіряють тільки в неділю, спускаючись до парафії. Воду беруть із джерела, лікарня знаходиться далеко, а в екстрених випадках кожна хвилина має значення. Церковне життя також позначене відстанню. Брати участь у щоденній Месі неможливо: Святе Причастя можна прийняти лише в неділю. Багато хто воліє працювати, а не відвідувати богослужіння. Проте, сестри Ерлінда і Рубі, незважаючи на віддаленість парафії, уособлюють Христа серед свого народу, стаючи живим відлунням Його присутності.

Служіння для Христа

«Коли ми приїхали, у нас була лише порожня хижа-кубо і більше нічого», – пригадує сестра Ерлінда. Першим притулком стала хатина з бамбука і пальмового листя. Поступово це непевне укриття перетворилося на монастир і домашнє вогнище: місце, де вирощують овочі, розводять курей, готують прості страви, якими діляться. «Бачити, як діти усміхаються, отримуючи трохи їжі, спонукає нас замислитися над служінням самого Христа. Тут ми справді відчуваємо стан найбідніших з бідних». Кожен жест стає свідченням: відвідування хворого, слово розради, запропонована їжа. Так будинок двох черниць став для багатьох «домом надії». З часом провидіння проявилося у більш видимий спосіб. Сьогодні громада має міцніший будинок, сонячні панелі та генератор, ставок для розведення риби. Деякі молоді люди змогли навчатися в Себу завдяки сестрам Згромадження Марії, а дві сестри організовують додаткові курси та вечірні заняття для сільських дітей. Незважаючи на економічні труднощі, їхня місія підтримується вдячністю людей. «Ми знаходимо втіху в їхній вірі, в радості, з якою вони приймають навіть невеликі подарунки. Ми відчуваємо себе частиною їхнього життя, а вони – частиною нашого», – кажуть черниці.

Бути знаряддям Бога

Місія Служебниць Святого Духа не обмежується проектами чи структурами. «Ми сподіваємося, що люди зможуть через нас відчути Христа», – розповідають вони. Саме це є основою їхньої присутності та надає сенс життю в ізольованому селі, серед голоду, бідності та болота. «Ми щасливі бути поруч із найбіднішими з бідних», – зізнаються вони. Тим, хто мріє про місію, сестра Ерлінда довіряє прості, але радикальні слова: «Не бійтеся. Не турбуйтеся про їжу чи одяг: дозвольте Богові використовувати вас як знаряддя у свій спосіб».

Серед болотистих стежок компостельських лісів самотня кубо стала «домом надії». Тут сестри Ерлінда і Рубі, працюючи для потребуючих, повторюють за святою Терезою Авільською: Solo Dios basta (одного Бога достатньо).