Між Чорнобилем і війною: свідчення Славутича про біль, пам’ять і надію
Світлана Духович – Ватикан
«Більшість мешканців Славутича так чи інакше дотична до слова “Чорнобиль”: багато хто пам’ятає ті події і має ще незагоєні рани трагедії. Серед наших парафіян є ті, хто брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, постраждав від неї або був виселений і знайшов тут нову домівку. Деякі досі працюють на Чорнобильській станції. Вони мають ті рани, яких зазнали сорок років тому, і які мали би вже заживати, але з початком повномасштабної війни відкрилися нові рани», – ділиться в інтерв’ю для ватиканських медіа отець Юрій Логаза, парох греко-католицької громади в місті Славутичі.
Місто, народжене з трагедії
Славутич – наймолодше місто України. Його побудували після аварії на Чорнобильській атомній електростанції для евакуйованих працівників ЧАЕС, а також для тих людей, які жили в тогочасній Прип’яті, розташованої за 2 км від станції, та інших навколишніх селах, що від моменту аварії вважаються зоною обов’язкового відселення. Отець Юрій пояснює, що Чорнобильська АЕС і до сьогодні залишається основним місцем праці для славутичан. Хоча під час повномасштабної війни дістатися туди набагато важче, бо не має прямого транспортного сполучення, як раніше, коли було залізничне сполучення.
Спогадування 40-х роковин цієї аварії є нагодою для того, аби згадати геройський вчинок тих, хто, зупинивши полум’я, не допустив ще більшої катастрофи і врятував увесь континент від набагато гірших наслідків. Це також нагода для того, аби відновити зусилля у сприяння справедливості та піклування про наш спільний дім. Події, пов’язані з повномасштабною війною, ще раз показали відвагу і незламність славутичан. Містечко, що розташоване менше ніж за 20 км від кордону з Білоруссю, було оточене російськими військовими вже в перший день війни, 24 лютого; наступного дня була захоплена також Чорнобильська АЕС. 31 березня російська армія залишила електростанцію і відступила з півночі країни, а також зі Славутича. Протягом усього періоду блокади молодий греко-католицький священник залишався в місті і не припиняв надавати вірним духовну підтримку, додавати відваги й допомагати містянам знаходити та розподіляти продукти харчування і речі першої необхідності.
Випробування війною: нові втрати і нові надії
«Ми пережили ці складні моменти, – розповідає отець Юрій. – І тепер також переживаємо через ці військові дії, які є по всій Україні, але ми їх відчуваємо і тут. Безумовно, багато людей покинули місто в пошуках безпечніших місць для життя – чи то в Україні, чи навіть за кордоном. Багато наших парафіян, багато сімей виїхали. Але водночас, до міста прибули нові люди. Вони переїхали сюди із територій, наближених до бойових дій. Є також ті, хто приїхав з Енергодару, який сьогодні окупований. Люди, які працювали на ЗАЕС переїхали сюди».
Парох зазначає, що повномасштабне російське вторгнення принесло для славутичан багато нових втрат, бо багато з них належали і належать до військової частини, що займається охороною об’єкту Чорнобильської АЕС. «Деяких з них захопили в російський полон; – розповідає він, – більшість уже звільнені, але є ті, на чиє повернення ще чекаємо. На жаль, деякі померли в полоні, були закатовані або загинули під час транспортування. Повномасштабне вторгнення для тих, хто вже мав рани, відкрило нові, які сьогодні болять і є надзвичайно тяжкими».
Біль родин і тихе свідчення душпастирської підтримки
Рани втрат, за словами отця Юрія, – найболючіші. «Ми маємо дуже багато втрат. Навіть у нашому маленькому храмі ми відспівали понад вісімдесят військових. І ми розуміємо, скільки є болю в родинах: скільки дітей осиротіли, скільки жінок стали вдовами, скільки матерів поховали своїх дітей. І завдання священника – не лише розрадити чи підтримати, а інколи просто побути поруч: вислухати, обійняти. Для багатьох людей це надзвичайно цінно».
Причини трагедії на ЧАЕС вже не раз аналізували з різних боків, проте отець Юрій пропонує погляд душпастиря. «Насамперед ми покликані жити чесно і гідно виконувати свої обов’язки. Чорнобильська катастрофа – це не лише про техніку, а передусім про стан людського серця. Кожне рішення має наслідки, і людина несе відповідальність перед керівництвом і перед Богом. Ліквідація аварії – це був справжній героїзм любові до ближнього, якої вчить Христос. Люди ціною власного життя усували наслідки аварії. Багато вже відійшли у вічність, багато поховані тут, у нашому місті. Інші носять на собі наслідки – і в тілі, і в серці. Дім і матеріальні речі можна відбудувати, а здоров’я і життя – ні. Це найважче».
Спогади Іванни: мить, що назавжди змінила життя
Серед тих, хто відчув на собі наслідки цієї найбільшої техногенної катастрофі, була також Іванна, парафіянка греко-католицької громади в Славутичі. Іванна родом з Тернопільщини. Після закінчення Бурштинського торгово-кулінарного училища вона у 1978 році переїхала до Прип’яті на роботу. Тут вона вийшла заміж і народила двоє дітей. Місто Прип’ять залишило в її пам’яті яскраві спогади. «Місто було дуже гарне. Інфраструктура чудова, багато молоді, – пригадує вона. – Ліс, гриби, ягоди, дачі. Річка була, мешканці міста могли подорожувати по річці Прип’ять до Києва. Кожен мав свою роботу, а у вільний час гуляли з дітьми та милувалися квітами, які росли всюди».
У 1986 році життя Іванни кардинально змінилося через аварію на Чорнобильській АЕС. На момент катастрофи вона працювала в магазині, а через ремонт магазину торгувала овочами на вулиці. Спочатку ніхто не пояснював мешканцям, що відбувається. «Наступного дня ми гуляли з дітьми по вулиці, і бачили дим з реактора, але ніхто не говорив, що треба ховатися або щось робити», – згадує вона. Лише на другий день оголосили евакуацію, але їм було повідомлено, що вони виїжджають лише на три дні, і тому радили не брати багато речей. Іванна разом із сім’єю спочатку виїхала на Тернопільщину, а коли вони з чоловіком хотіли повернутися через три дні у Прип’ять, то на шляху з’явилася перегородка, і їм повідомили, що повернення більше не буде. Чоловіка Іванни відправили працювати на Хмельницьку атомну станцію в Нетішині. Жінка пригадує, що вперше він поїхав туди на автомобілі, і пробув там кілька тижнів, а повернувся вже без машини, бо все забрали – машину, одяг, речі – бо коли перевірили на радіоактивність, рівень був дуже високий.
«На той час було дуже важко. Нас возили в Тернопіль на обстеження. Я весь час плакала. Крім того у нас все залишилося в Прип’яті. День після того, як ми виїхали, ми мали отримати ордер на нову квартиру, але ми його не дочекалися», – каже вона. На новому місці сім’я отримала житло лише через деякий час. Чоловік Іванни знову почав працювати на ЧАЕС вахтовим методом – 15 днів на роботі, 15 днів вдома. У 1990 році чоловікові дали квартиру в Славутичі, і родина переїхала туди. З тих пір вони живуть у Славутичі. Чоловік Іванни помер п’ять років тому, син працює на атомній станції в Україні, донька живе в Києві. «Навіть важко повірити, що минуло вже сорок років після аварії, – ділиться Іванна. – Я думала, що після аварії ми проживемо рік чи два – і це буде добре, бо було дуже важко. Але, як кажуть, у Бога немає нічого неможливого».
Випробування блокадою: сила взаємної підтримки
У 2022 році, на початку повномасштабної війни, під час блокади Славутича, Іванна залишалася в місті. Всі магазини були зачинені, робота зупинилася, але люди із навколишніх сіл привозили продукти: «Привозили нам молоко, хліб, картоплю, м’ясо. Сільські люди дуже допомагали». В її гаражі стояла буржуйка, на якій готували їжу. Люди гуртом варили їжу і їли разом. Біля дому працювали генератори, на яких заряджали телефони. Священник, отець Юрій, постійно був із парафіянами. «Дякувати Богу, пережили. Всі допомагали одне одному, ходили до церкви», – пригадує Іванна. Найважче для неї – бачити втрати, які спричиняє війна. «Я постійно ходжу до церкви, а наш парох – також і капелан. Там часто відбуваються похорони військових. Молоді люди гинуть. Кожного разу думаєш: “Боже, можливо, це останній раз такий похорон?”» – ділиться Іванна. До того ж іноді привозять тіла тих, кого впізнають по ДНК, і їх теж хоронять.
Сила Іванни – у молитві. Після смерті чоловіка та роз’їзду дітей через роботу їй було дуже важко. Вона почала більше молитися, читати псалми та Боже слово, молитися на вервиці. «Молитва дуже мені допомагає. Я усвідомила для себе, що треба більше молитися, прибігати до Бога, і тоді стає легше», – говорить вона. – Навіть коли течуть сльози, молитва допомагає заспокоїтися, зокрема, коли читаю важкі новини , або чую звуки обстрілів у Славутичі». Іванна відвідує церкву щодня і продовжує молитися, підтримувати спільноту та зберігати надію. «Дякувати Богу, я весь час з Богом, молюся, і так живу», – підсумовує вона.
