Брати капуцини в Україні: наша харизма – бути поруч із людьми
с. Аліна Анастасія Петраускайте, SCM – Ватикан
Брат Блажей Суска, який народився в Польщі, належить до Ордену Братів Менших Капуцинів. У 1992 році, через рік після священничих свячень, він розпочав своє служіння в Україні, яке безперервно триває й досі. На початку повномасштабного вторгнення, перебуваючи в Києві, капуцин почав писати короткі щоденні нотатки про життя і служіння у столиці в часи війни, а також про працю братів в інших українських монастирях. Цей своєрідний «воєнний щоденник», окрім фактів, містив фрагменти з літургійних читань на кожен день та стислий духовний коментар. Червоною ниткою, яка єднала ці дописи, стала фраза: «Живемо на війні, але не живемо війною». Про сенс цих слів та трансформацію служіння капуцинів в Україні брат Блажей розповів у інтерв’ю для ватиканських медіа.
Брате Блажею, які початки Вашого Ордену і коли брати прибули на українські землі?
Наш орден – Орден Братів Менших Капуцинів – називається так тому, що святий Франциск з Ассізі, який нас заснував і написав статут, хотів бути меншим від усіх, тобто покірним, наслідуючи Ісуса Христа. Капуцини з’явилися у XVI столітті як плід послідовної реформи францисканського ордену, метою якої було повернення до первинних ідеалів засновника. Італійські діти, побачивши братів у характерному одязі з великими каптурами, назвали їх капуцинами (монахи в капюшонах), і з тих пір усі знають нас під цією назвою. В 1681 році капуцини почали служити в Польщі. Перший монастир був у Варшаві, другий – у Кракові. А в 1709 році перший монастир братів менших капуцинів на українських землях був заснований у Львові. Це і є наш початок тут. Наш орден – так само як і держави Польща чи Україна, з якими ми тісно зв'язані – переживав різні історії та складні історичні ситуації. Ми були завжди поруч із людьми і ділили з ними ту саму долю. Як у 1709 році монастир у Львові відкрився, так у 1780-х роках його було закрито. Почалися переслідування, різні юридичні обмеження... Наш останній монастир, який ще діяв у Вінниці з 1746 року, росіяни закрили у 1888-му. І тут настала офіційна, юридична перерва нашого ордену в Україні, діяльність якого скасувала царська влада. Але брати продовжували жити по поодиноких монастирях аж до XX століття. Тобто як орден ми були скасовані, але як капуцини – брати залишалися жити на цих землях. У 1939 році з одного боку на Польщу напали німці, а з іншого – зайшла радянська влада. У 1939-1945 роках частина братів разом із людьми виїхала до Польщі, але частина залишилася. Ті, хто залишився в Україні, були депортовані разом із місцевим населенням до Сибіру. Там багато братів померло, хоча дехто згодом повернувся. Дуже важливий момент для нас тут – це 17 червня 1910 року, коли у Львові народився Алоїзій Кашуба. Це наш брат, майбутній отець Серафим (ім'я в хрещенні – Алоїзій). Разом із людьми він пройшов через увесь Радянський Союз, Казахстан, а потім повернувся до рідного Львова, де й помер у 1977 році. Наскільки він важливий для нашого життя і для людей? У 2017 році Папа Франциск підтвердив героїчність його чеснот і проголосив отця Серафима Кашубу Слугою Божим. Це означає, що Церква вже визнає його святість, і тепер ми очікуємо на знак із неба – чудо за його заступництвом, яке дозволить офіційно беатифікувати о. Серафима та зарахувати його до сонму блаженних.
Що відбувалося після 1977 року?
Ми дійшли до 1977 року. Після цього була невеличка перерва аж до 1988-го. Тоді, ще тихенько – бо радянський режим хоч і слабшав, але Союз ще існував – в Україну прибуває брат Станіслав Падевський. Це початок нашої сучасної історії, повернення з підпілля. У 1991 році, одразу після рукоположення, до нього приєднуються двоє молодих братів – Юстин Русін та Казимир Гузік (брат Казимир і зараз служить у Львові, а брат Юстин через стан здоров’я повернувся до Польщі, де служить у східному обряді при нашому монастирі в Кросно). Також був серед них брат Хіларій Вільк, добре знаний в Україні, чия доля була важкою, пов'язана і з Україною, і з Сибіром... Дивовижні брати, які своїм життям підтвердили любов до Бога, до людей і до України! А 5 січня 1999 року Генеральний міністр ордену та Настоятель провінції офіційно затвердили нашу присутність тут як Кустодію Братів Менших Капуцинів в Україні. Покровителем нашої кустодії став святий отець Піо з П'єтрельчини – «живий святий», який постійно нам допомагає.
Ви також були серед тих перших братів, які прибули до України як місіонери?
Ну, Бог дав і мені можливість приїхати. У 1990 році я приїздив ще дияконом – разом із отцем Юстином та братом Казимиром. У 1991-му нас висвятили, але мене ще на рік затримали в Польщі. Тож на постійне проживання в Україну я приїхав у 1992 році – і залишаюся тут до сьогодні.
Як виглядало служіння у той час?
Наше життя тоді виглядало дуже різноманітним. Ми, троє молодих братів, розуміли головне: і нам самим, і людям навколо потрібна Божа любов. Приїхавши сюди в 1991-1992 роках, ми побачили, що серця людей прагнуть одного – пізнати, що Бог їх любить. Тому вся наша діяльність мала єдину мету – євангелізація. Яким чином донести до людей цю звістку? Робили ми чимало, були в чомусь справжніми «піонерами». Перші дві спільноти утворилися в Красилові та Старокостянтинові на Хмельниччині (ці монастирі діють і зараз). Там ми починали жити, перекладали пісні, готували перші неофіційні переклади Святого Письма та Літургійного Месалу українською мовою, аби відправляти Службу місцевою мовою, працювали над тим, щоб розповсюджувати християнські фільми. І головне – ми жили спільнотою братів. Другий осередок відродився у Вінниці – у нашому старому історичному монастирі тосканського бароко. Там заснували медіастудію «Клара Студіо», яка працює й донині. Одразу ж зародилося Подільське паломництво до санктуарію в Бердичеві, якому цьогоріч виповнюється вже 36 років. Ми опікувалися літніми людьми – здебільшого це були бабусі й дідусі з Францисканського Ордену Світських (третього ордену), які берегли францисканську харизму крізь усі роки радянських переслідувань. У Красилові також постали Школа християнського життя і євангелізації та Реколекційний дім отця Піо, куди їздили люди з усієї України – і римо-, і греко-католики, і духовенство, і миряни. Форми були різні, але думка одна: Бог є Любов.
Один із Ваших співбратів, Станіслав Падевський, був призначений єпископом...
Так, брат Станіслав Падевський народився у 1932 р. на землях сучасної України, потім його родина була переселена у Нижню Сілезію (Польща). Йому вдалося повернутися на українські землі, вже як священнику, у 1988 році. У 1995 році його висвятили на єпископа-помічника Кам'янець-Подільської дієцезії, згодом він служив як єпископ-помічник у Львові, а пізніше став першим єпископом новоутвореної Харківсько-Запорізької дієцезії. Єпископ Станіслав помер у 2017 році. І дуже важливий знак нашої присутності – він похований у Запоріжжі, в конкатедральному соборі. Дякувати Богові за таких братів! Ми є спадкоємцями їхньої праці. І брат Станіслав Падевський, і брат Хіларій Вільк, і брат Юзеф Хроми (настоятель із Вінниці, який помер зовсім молодим рік тому) – усі вони тепер наші заступники на небі, які моляться за нас і допомагають нам.
Де Вас застав початок повномасштабного вторгнення і який досвід приніс цей час?
У лютому 2022 року я був у Києві. Це був і є дуже важкий час в історії – моїй особистій, історії нашої кустодії та історії усієї України. Пам'ятаю спільну зустріч братів 5 лютого 2022 року. Звісно, ніхто до кінця не вірив, що почнеться така велика війна. Але як тогочасний настоятель кустодії я сказав братам: «Якщо війна почнеться і хтось із вас відчує бажання або потребу виїхати – ви маєте на це повне право». Наш Орден є у всьому світі, настоятелі в Польщі готові прийняти кожного. І знаєте, що мене вразило й захопило? Коли війна вибухнула і почався масовий виїзд цивільних на Захід та до Польщі – жоден із братів не виїхав. Ми залишилися з людьми. Я був у Києві, інші брати – у Дніпрі, Кам'янському, у Вінниці, Красилові, Старокостянтинові, Львові. І брати залишаються там дотепер. Як я часто кажу: ми живемо на війні, але не живемо війною. У жовтні 2022 року моє служіння настоятеля кустодії завершилося, і мене направили до Вінниці, де я прослужив 10 місяців. Потім я приїхав на Закарпаття.
А як зараз виглядає Ваше служіння?
Зараз я служу в Ужгороді. Це наша особлива спільнота братів капуцинів, яка здійснює євангелізацію у греко-католицькій спільноті. Ми на Закарпатті вже 13-й рік – свого часу нас запросив владика Мілан Шашік. Брати жили при семінарії, були викладачами, духівниками та префектами. Нині в Ужгороді ми маємо парафію Стрітення Господнього. Я вже четвертий рік служу духовним отцем у семінарії та академії. Нас тут троє братів: брат Роман (настоятель парафії), брат Адам, який нещодавно повернувся до нас, і я. Звісно, війна змінила життя кожного з нас. Жодна нормальна людина не хоче війни. Але ця агресія Росії увійшла в наші монастирі, у наші парафії, у домівки наших парафіян.
Які саме зміни відбулися у вашій діяльності?
Змінилася суть нашої присутності – вона стала ще глибшою. Коли ми радилися між собою, як довго брати залишатимуться у своїх монастирях, відповідь була одностайною: «Доти, доки тут будуть люди». Люди це бачать і дуже цінують. Вони знають, що можуть прийти до монастиря в найтяжчі хвилини – коли холодно, коли немає світла чи під час обстрілів. У Києві з перших днів війни ми відкрили двері монастиря і парафії: звільнили всі душпастирські приміщення під житло, ставили ліжка. У нас одночасно мешкало по 100-200 людей – разом із котами та собаками, яких вони забрали з собою. А нижній храм став і укриттям, і місцем молитви. Вікна були закладені мішками з піском... І хоча зараз у чомусь легше, нічні нальоти «шахедів» і ракет тривають, люди дуже страждають. Крім того, троє наших братів свідомо зробили свій вибір і пішли служити військовими капеланами в ЗСУ. У Києві при домі отця Піо брати разом із благодійниками з Італії організували проєкт «Дати мамі надію» – провели вже понад 30 заїздів для матерів, які втратили на війні своїх дітей. Їм потрібна ця присутність, можливість побути поруч і розділити біль. А у нас в Ужгороді ми організовуємо зустрічі для вдів. Уявіть собі один приклад з нашого служіння: дівчині 27 років, а вона вже вдова... Вони з чоловіком були на заробітках у Польщі, коли почалася війна. Повернулися додому, він пішов захищати Україну і загинув. Загалом Ужгород здається спокійним містом у тилу, але війна пронизує і його: безліч чоловіків пішли на фронт, багато загиблих, багато переселенців... Тому наша головна харизма сьогодні – бути поруч. Бути присутніми, відкритими, готовими підтримати. Коли є радість – радіти разом. Коли смуток і горе – розділяти їх із людьми. Дякую за увагу та щиро прошу про молитву за нас і за Україну – щоб швидше закінчилася війна, і ми могли жити в мирі та добрі! Слава Ісусу Христу!
