с. Марія Слєпченко: споглядальні монастирі – свідки Божої присутності
с. Емілія Вандич, СНДМ – Ватикан
У Львові діє чернеча спільнота закритого типу, а саме монастир монахинь Чину Найсвятішого Ізбавителя, «контемплятивних редемптористок». В інтервʼю для Радіо Ватикану Vatican News с. Марія Слєпченко, Настоятелька цієї спільноти, розповіла про харизму споглядальних черниць а також про те, яку роль і місію сповняє контемплятивне монашество для світу. Вона підкреслила, що для редемптористок дуже важливою рисою є життя для інших. Звичайно, черниці не виходять на проповідь, не йдуть працювати до лікарні, чи з бідними. Але вони прагнуть пригорнути до серця всіх тих, хто приносить свої прохання про молитву, часом розповідаючи про дуже важкі ситуації, де людської допомоги не вистачає, де лише молитва може допомогти. За словами с. Марії, сестри покликані до того, щоб нести разом з людьми їхні тягарі. Адже люди приходять, шукаючи поради, підтримки. Отож, контемплятивне життя оперте на солідному фундаменті молитви, аскези та літургійного правила, де черниці набирають сил для себе і для інших.
Сестро Маріє, розкажіть про вашу чернечу спільноту, про вашу харизму. І взагалі, як розпочалося ваше Згромадження?
Я належу до Чину Найсвятішого Ізбавителя, скорочено – сестри редемптористки, і ми є контемплятивною спільнотою. Наш чин є практично на всіх континентах, в різних країнах. Але ми є нечисленними, тому що кожна наша спільнота є невеличкою, і кожна наша спільнота живе своїм автономним життям. У нас немає генеральної настоятельки і провінційних настоятельок. Кожен наш монастир є окремою одиницею. Нас об’єднують тільки Конституції, які в нас спільні. Наша харизма є, передусім, духовна: це являти собою живу пам’ять Ісуса Христа. Це термін Viva memoria (жива пам’ять), який має євхаристійний вимір. Він так само зустрічається в Апостольському повчанні «Богопосвячене життя». Його вжив святий Іван Павло ІІ, а наша засновниця його вжила вже у XVIII столітті, бо наш Чин походить з вісімнадцятого століття. Власне, його значення має таку євхаристійну форму. Тобто бути живою пам’яттю – це уприсутнювати тут і тепер Ісуса Христа. Кожна редемптористка покликана уприсутнювати Ісуса, але не лише індивідуально, але й спільнотою. Тому, як хліб збирається з багатьох зернят, так ми, як спільнота, разом, представляємо воплоченого Ісуса Христа. Отож, наше покликання, наша харизма є дуже спільнотною. Та хоча ми є контемплятивними, і як може видаватися на перший погляд, ми б мали бути більш мовчазними і пустельними, але ми такими не є. У нас є великий акцент на тому, що ми будуємо між собою родинні відносини. І наше освячення йде через другу сестру, через іншу людину. Ось так коротко… Але наша харизма, взагалі, є дуже багатогранною, хоча, звичайно ж, у нас є великий акцент на молитву.
Як контемплятивна спільнота ми багато молимося: ми зобов’язані Церквою до повного церковного правила, латиною, offiсium, – тобто всіх частин церковного правила, без скорочення; так само до багатьох годин глибокої, індивідуальної молитви, до заступницької молитви. До нас люди звертаються з проханням про молитву з різними наміреннями. Ми це все переживаємо теж, коли люди нас просять. Кожна сестра теж ділиться перед спільнотою тими наміреннями, які отримали від людей, знайомих чи незнайомих. І потім ми це все заносимо в спільних молитвах.
Але також, крім молитви, ми ще маємо такий вимір нашого покликання, що ми не тільки молимося за людей, але ми молимося з людьми. Наш монастир повинен мати церкву, до якої люди завжди можуть прийти. Тому церква має бути завжди відчинена, і людина має в тій церкві відчути супровід. Коли людина приходить помолитися з нами, то вона завжди може віднайти цей супровід, цю підтримку. Отож, ми молимося не тільки за людей, але ми молимося з людьми, і ми стаємо через це школою молитви. Не обов’язково школою молитви в тому значенні, що ми щось навчаємо людей. Це не обов'язково. Ми можемо стати школою молитви просто через саму атмосферу молитви, яка є в нашій каплиці, через те, що сестри там завжди моляться. Завжди хтось з сестер має бути присутній в каплиці.
Ще одним виміром нашої харизми є гостинність. Ми не виходимо за межі монастиря, адже ми клявзуровий, закритий монастир, але ми не є закритими повністю в тому сенсі, що ми не обмежуємо відвідин. Тобто люди завжди до нас можуть прийти, можуть прийти родини, можуть прийти з дітками, можуть прийти групи, молодь. І ми тоді з ними займаємося в різний спосіб. Можемо теж уділяти як індивідуальний духовний провід, так і груповий. Можемо проводити навіть реколекції для невеличких груп, переважно контемплятивного характеру.
Поясніть нашим радіослухачам, що означає поняття контемплятивний.
Слово контемпляція, з латини, дослівно перекладається як споглядання. Це такий молитовний стан, коли людина вже не потребує слів, а глибоко вдивляється в Божу присутність. Ми говоримо, що вже там, за порогом вічності, ті люди, які спасенні, будуть вдивлятися в Боже обличчя. І контемлятивна молитва в них випереджує вже той стан, який буде у вічності. Вона нас приготовляє до того. Вона нас вчить просто вдивлятися. Тобто це молитва така менш активна, вона більш пасивна, можна сказати, але не цілком, бо це є такий шлях, властиво, поглибленої молитви. Для мене контемплятивна молитва – це шлях. Якщо говорити загально, то контемплятивна молитва – це медитативна, глибока молитва.
Яке послання несуть контемплятивні сестри для сучасного світу? Яка роль і місія контемплятивного життя для світу, який переживає різні трагедії?
Діяльне монашество дуже важливе, і воно завжди відповідає на нагальні потреби. Контемплятивне монашество віддзеркалює вічність і стабільність цінностей, які незмінні. Бо, практично, від самого початку монашество було контемплятивного спрямування. Перші монахи йшли на пустиню для того, щоб шукати Бога, щоб боротися зі злом у собі. І в принципі, всі класичні монастирі мають таке спрямування. Найдавніші ордени, чини тривають до сьогодні. Вони випробувані часом, і вони стоять на сторожі вічності. Вони є мовчазним свідченням того, що Бог існує, що заради Нього варто віддати все. Я думаю, що контемплятивна спільнота, яка про людське око, не є ефективною, адже не можна зміряти якихось результатів їхньої діяльності, то вона свідчить самим своїм буттям про те, що Бог існує, що Бог любить, що є щось більше в тому світі, не тільки оця безнадія і ця тривога.
Але якщо йдеться про нашу специфічну місію, ми так само є відкриті. У нас клявзура є відкрита. Кожен може прийти як додому, де завжди хтось на нього чекає і може бути вислуханим. Ми є таким вухом, слухаючим серцем, готовим прийняти людину в її стражданнях. Тому зараз, наприклад, у воєнний час, я думаю, що нашим особливим завданням бути підтримкою для тих, які переживають втрати, складні моменти у своєму житті.
Ви торкнулися питання надії? Чим для вас особисто є ця надія? Особливо в час війни в Україні і в такому стихійному світі, чи бачите ви себе, свою спільноту посланцями надії?
Ну, надія так само відноситься до вічних цінностей. Зараз, насправді, кожному українцеві важко віднайти в собі надію. Ми всі спокушувані безнадією і відчаєм. Всі: і богопосвячені особи, і контемплятивні сестри теж. Всім зараз непросто, але може надія, власне, в тому і є, що треба переступити через свою безнадію. Ми довіряємося Богові, без якоїсь очевидності того, що буде так, як ми надіємось: на те вона й надія. А щоб, справді, надіятися потрібно «заплющити очі» й кинутися в безодню Божого милосердя. І яке наше у тому завдання? Думаю, ми, передусім, самі мусимо в собі плекати ту надію, щоб могти її передати іншим, через наше свідчення, через наші слова, через нашу поставу, яку бачать інші.
Розкажіть про контемплятивну молитву. Як досягнути контемплятивної молитви, так як всі більше звикли до усної форми молитви і, переважно, на цій формі зупиняються.
Так, це дуже цікаве питання. І перед тим, як я буду щось говорити конкретно те, що скажу таку річ: на Заході поняття контемплятивної молитви більше знайоме вірним. Є цілі групи контемплятивної молитви серед мирян, проводяться різні реколекції, де люди можуть брати участь в молитві такого спрямування. Натомість, в Україні, ця тема майже взагалі не розвинена. І в мене така мрія, щоб ми, власне, це розвивали, так як ми є контемплятивні сестри. Що цікаво, що, наприклад, на Заході не завжди цим займаються контемплятивні монастирі. Це можуть бути мирянські рухи. Але я бачу, що в нас, в Україні, є досить велика прогалина в цій темі. Натомість, люди шукають глибини, шукають, наприклад, медитації, навіть щоб заспокоїтися. Є дуже багато стресу. І де вони шукають? Шукають в далекосхідних практиках, в буддизмі в йозі, яка тепер є дуже популярною. Коли я кудись їду чи йду у Львові, бачу рекламу йоги і думаю, що так багато людей туди йде… Видно, що є попит, якщо на кожному кроці є різні осередки, які це пропонують.
Тому я думаю, що нам треба розповідати людям, суспільству, християнам, що ми, Католицька Церква, маємо це багатство глибокої духовності, християнської медитації. Ми дуже часто про це забуваємо і шукаємо десь назовні тих скарбів, не бачачи, що вони в нас є, і що ми сидимо на скрині зі скарбами. Але цю скриню не хочемо відкрити, а шукаємо тих скарбів десь поза. Тому я думаю, що дуже важливо цю тему розвивати. Хоча також усвідомлюю, що не всі до того готові. Власне, спочатку потрібна євангелізація, адже більшість людей навіть азів не знає про молитву. І не можна говорити про контемплятивну молитву початківцеві, тому що він може зробити собі неправильне уявлення про молитву. Але я все одно сподіваюся, що Господь діє у всіх. Господь над тим всім є. Він є живий, Він є люблячий, і Він якось це все провадить.
Як практикувати контемплятивну молитву?
Контемплятивна молитва, це, насправді, дуже проста молитва. Це молитва, яка відрікається від складності на користь простоти, від багатослів'я на користь малослівʼя. Вона, начебто, звужується. Спочатку ми вчимося багато промовляти до Бога. Ми вчимося багато часу проводити на словесній молитві, читаючи Святе Письмо, роздумуючи нам Святим Письмом. Це все є перед контемплятивні практики, які надзвичайно потрібні, тому що без тієї бази не можна говорити про якісь подальші кроки. Тому, якщо йдеться про початки контемплятивної молитви, і коли мене питають, з чого почати, то моя порада – це читати кожного дня вголос розділ Євангелія. Це найкраще приготування, тому що суть даної молитви є в уважності: бути уважним тут і тепер, бути сконцентрованим на Бозі, сконцентрованим на Божому слові. А Слово Боже – це безпосередній контакт з Богом, бо Слово Боже є Ним самим. Ми причащаємося Богом, коли читаємо Боже слово. Тому найкращий спосіб прийти до контемпляції – це регулярно мати контакт зі Божим словом. Це так коротко.
Але контемплятивна молитва не означає те саме, що в буддизмі нірвана. Це зовсім інше. Це зустріч з живим Богом, яка вимагає поступового самопізнання, покаяння, очищення. І це Господь провадить ту молитву. Це не справа техніки, це не є щось, що я можу в собі випрацювати. Звичайно, що є допоміжні засоби, які можуть нам допомогти осягнути зосередженість, уважність і є аскетичні практики, які нас готують до того, щоб краще зустрітися з Господом. Але вони не можуть замінити справжнього живого контакту з Богом.
Як людина може зрозуміти, що вона вже досягнула якогось, хоча б маленького успіху в тій молитві і як не впасти в духовний самообман? Чи є якісь методи розпізнавання, що ти дійсно триваєш в цій молитві, а не впадаєш в якісь свої емоції чи почуття, чи ейфорію?
Контемплятивна молитва – це не є емоції. Вони можуть траплятися на дорозі, але тут треба пам'ятати, що вони є тільки таким побічним ефектом. Якщо людина на шляху молитви дуже зосереджується на емоціях чи на якихось думках, які в неї з’являються під час молитви, і надає їм великого значення, це вже є знаком, що вона може, не обов’язково, але може бути в небезпеці. І тут бажано мати духовного провідника, який допоможе це розпізнати. Тому що емоції, переважно на початку, дуже сильно з’являються, пізніше також можуть зʼявлятися. Але я вже знаю, що це не є основне, що до них не можна прив'язуватися. Контемплятивна молитва, насправді, робить людину робить притомною, тверезою і присутньою. Вона вчить справді слухати.
По чому видно, що людина дійсно досягла успіху в контемплятивній молитві? У тому, що вона вміє слухати ближнього, що вона вміє зауважити потреби ближнього. Вона не ставить себе в центрі, тому що так як ми себе поводимося з Богом, так само ми себе поводимося з ближніми. Звичайно, що ми не є святими і ми всі на шляху. І навіть контемплятивна молитва ще не означає, що людина свята. Для мене молитва це – шлях, шлях без кінця. Там нема такого моменту, коли можна сісти собі, скласти руки й сказати: «О, все, я вже досягнув контемплятивної молитви, Мені вже можна спочити на лаврах і вже нічого не робити». Такого не можна робити. Тому варто пам’ятати, що основою молитви є смирення і простота. Найкращим екзаменом того чи людина є на правильному шляху це є відносини з ближнім.
Відомо, що ви є композиторкою, займаєтеся творчістю і є лауреаткою міжнародних конкурсів та здобули Гран прі. Розкажіть трохи про вашу музичну діяльність і як вам вдається поєднувати творчість із чернечою посвятою?
Коли я йшла до монастиря, я вже мала вже базову музичну освіту. Закінчила школу імені Крушельницької у Львові, на теоретичному відділі, а так само факультативно займалася композицією, тобто вже мала підготовку до того і поступила на перший курс Львівської консерваторії на композиторський факультет. Але потім перервала навчання, тому що дуже сильно прагнула бути тільки з Ісусом. Я була дуже молоденька, максималістка і все дуже дослівно сприймала так, як в Євангелії написано – віддати все, ну значить все. Я просто обірвала навчання і в мене почалися дуже сильні проблеми, психологічні, бо мене хитало на дві сторони. Мені здавалося, що я зробила якийсь гріх через те, що я залишила навчання, бо це є талант його не можна закопувати. З другого боку, дуже сильно прагнула весь час присвячувати тільки молитві, і тільки молитві, і тільки молитві… Мені тоді здавалося, що це так має бути, що це правильно. І треба було багато років праці над собою, розмов з духівником і молитви, пошуків, страждань, плачів, криз, щоб усвідомити все таки, що я можу це поєднати і що можу зрівноважити. І що одне з другим – тобто монашество і музика – не суперечать один одному. Але це дуже важко насправді, – це є мистецтво балансу, і там не може бути перекосу ні в одну сторону. Я маю на увазі такий невластивий спіритуалізм.
Але з другого боку також не ставити музику на перше місце, тому що все таки мій вибір є однозначний – Ісус Христос на все життя. Тому для мене це поєднання є викликом до цих пір. Просто зараз в мене вже є мир в серці щодо цього, не так, як на початку, але це є насправді складно. Але мені допомагає те, що я усвідомлюю собі, що це моя форма молитви.
Я не настільки приділяю часу музиці, скільки би хотіла, чи скільки мої можливості дозволяють, та все одно те, що Бог дає, я використовую, і це спрямовує до Нього. І воно для мене є таким способом прославляти Його. Тому так я розумію своє покликання. Розумію, що і монахиня, і композиторка.
Напевно творчість, музика може бути частиною вашої місії, бо нераз до людського серця більше може промовити музика, ніж, наприклад, проповідь.
Так, згідна з вами, особливо я це бачу, коли маю справу з різними світськими колективами. Бо недавно теж мали зустріч, виконання одного твору у філармонії і репетиції з симфонічним оркестром. Дуже цікаво спостерігати, як музиканти реагують на монахиню, яка є композиторкою, бо вони ж не всі віруючі, не всі воцерковлені. Тому це так дійсно може бути. Для когось це є теж словом від Бога, що таке щось може бути. Я сподіваюсь…
Я думаю, що ваша місія як композиторки, як мисткині може також бути закликом для монашества, що треба відкриватися на сучасні форми місії, на теперішні потреби і виклики суспільства. Як ви це бачите для себе?
Ви знаєте, мені тут пригадується Іван Павло ІІ. Він любив їздити на лижах і одного разу його запитали: «Як Папа Римський може їздити на лижах?». Він сказав: «Папа Римський мусить добре їздити на лижах». В тому сенсі я хочу сказати, що якщо я є представницею монашества і я є композиторкою, то я мушу бути доброю композиторкою, а не просто собі композиторкою. Тобто це є виклик для мене, як представниці Церкви, щоб ту справу, яку я роблю, робити добре і на рівні. Може закрастися думка, що творчість монахів чи священників є просто аматорством. В мене самої колись була така думка про це середовище. Але це неправда, Тому що, знаємо з історії Церкви попередніх століть, що там були дуже видатні постаті як науки так і культури. Серед монашества, серед священників були філософи, науковці, математики. Так що це все треба зараз продовжувати, особливо в наш час, коли треба свідчити про християнські цінності, тоді, коли культура є дуже секуляризованою, коли є дуже багато, безбожництва, неомарксизму і в мистецтві, і в музиці, в філософії… всюди.
Тому ми, зараз, монашество і християни взагалі, покликані на нашому полі нести альтернативні цінності. Колись монастирі були осередками освіти, культури, там переписували Святе Письмо і твори античних авторів на різні мови. Там викладалися різні мистецтва, різні науки. При парафіях, при єпархіях, при монастирях появлялися університети. Сьогодні ми маємо світські університети, маємо навчальні заклади, маємо різні музеї, різні театри і так далі… Але дуже часто вони стають осередками антихристиянської культури. Тому ми знову повинні стати осередками культури чи науки, але вже зовсім іншого спрямування. Ми маємо бути протиотрутою для сучасного світу. Інакше ми просто не будемо сповняти нашу місію.
Як ви бачите сучасне чернецтво?
Я хочу дивитися на монашество з серцем, повним любові і милосердя. Не осуджуючи, не критикуючи і не оцінюючи, бо хто я така, щоби якусь давати оцінку. Бачу, що є криза. Бачу, що тяжко. Але розумію передусім, що кожна чернеча спільнота – це люди, і в кожній спільноті є свої проблеми, з якими переважно стикаються. Тому що люди, які приходять до спільноти, позначені різними пораненнями, якими позначене суспільство. Від того ніде не втечеш. І дуже часто ми не справляємося з викликами нашої місії назовні через те, що ми не даємо ради з внутрішніми труднощами, які нас перевищують. І це справді є виклик. Тут є цей виклик надії переступити свою безнадійність, сумніви.
Передусім наша місія, як монашества, в загальному, – це проголошувати, що Бог є і що Він є живий, і що Він діє в історії і тут, і тепер. Зараз, в нашій дійсності, це – перше наше завдання. Решта, інші наші послуги, які кожен, згідно зі своєю харизмою робить це вже другорядне. Про це не треба забувати, але ми також можемо проголошувати про присутність Божу в тому світі тоді, коли дійсно будемо старатися про це, щоб на людському рівні так само наші спільноти були здоровими. А в це треба інвестувати. Треба дійсно тим займатися, поставити це як пріоритет, щоби сестри могли бути здоровими, щоб вони могли розвиватися, щоб вони могли відповідний спосіб зростати, щоб зростала комунікація між членами спільноти. Думаю, що це дуже важливо зараз для всіх.
Сучасні люди звертаються до альтернативних способів пошуку Бога. І я хотіла би запитати, що Ви хотіли б сказати сучасній молоді, яка шукає, яка перебуває в пошуку і свого життєвого шляху, і єдності з Богом? Як їм допомогти віднайти свій шлях до Бога і до себе самого?
Ну що я можу сказати? Мені здається, що сучасна молодь, вони всі дуже хороші. Дійсно, люди, які шукають цінностей, які голодні та спраглі Бога, які мають великі запитання, а також мають великі духовні такі натхнення. Мені навіть трошки страшно стає, чи ми зможемо відповісти на їхні потреби? Чи ми, старші, справді зможемо їм товаришувати і допомогти дати їм те, чого вони потребують на своєму шляху? Тому що молодь, вони вже це в собі мають. Справді, я маю таке враження, що зараз у молоді є тенденція повернення до традиційних цінностей, до молитви. Якщо б я мала звернутися до молоді, то я б тільки сказала, що вони були відважними, щоб вони шукали, щоб вони питалися; щоб читали багато духовної літератури та щоб шукали різних способів молитви: щоб вони шукали Бога, а вони це і так роблять. Тому я навіть не знаю, що можна сказати…
Розкажіть трішки, як ваша спільнота переживає війну і як сестри діють в контексті цієї війни?
Я вже згадувала, що наша основна місія це стати вухом, це бути спільнотою поодинокі особи в спільноті, які будуть слухати тих, які потребують просто виговоритися. Деякі сестри мають такий досвід, що просто їх якось знаходять або військові, або родини військових. І вони уділяють їм таку підтримку. Навіть не то що якихось порад, просто слухати: тут навіть не знаєш, що робити. Наша спільнота є ще маленькою. Ми тільки на початках в Україні, в нас немає сестер зі спеціальною кваліфікацією психологів, які потрібні для справжньої підтримки людей, наприклад, при ПТСР. Тут треба насправді мати професійні знання. Натомість, ми можемо просто слухати. Ми можемо просто бути молитовною присутністю. Ми можемо бути духовним проводом для таких людей, якщо вони будуть потребувати.
Але наразі у Львові ми маємо дуже невідповідні умови для контемплятивного монастиря. Ми живемо у маленькому будиночку, ледве всі поміщаємося, і у нас навіть нема приміщення, де тих людей прийняти, які би хотіли прийти. Будівництво у нас іде з величезними труднощами. Воно практично завмерло, відколи почалася війна, а будівництво для нас просто екзистенційно необхідне, тому що ми тоді зможемо жити вповні нашою харизмою, коли будемо мати відповідні приміщення, монастир з церквою і реколекційним будинком, де зможуть люди до нас приходити. Ми вже дев'ятий рік в Україні живемо нашою харизмою наполовину. Тому що ми не можемо її розвинути.
Що б ви хотіли побажати у цьому важкому періоді війни для нашого народу?
Так, як думаю, що би я сама собі побажала… Бо коли слухаєш багато новин, стає страшно, стає якось так безнадійно або емоції змінюються до якогось відчаю, до надії. Потім знову відчай, потім знову надія. Дуже тяжко є не втратити віру в тому всьому. Я думаю, багато людей навіть втратили віру під час війни, особливо ті, які досвідчили безпосередньо тих трагедій, які близько фронтової зони, які були в окупації, які мусили втратити все. Тяжко щось тут радити, просто треба якось перетривати цей період.
Я думаю, що ми витримаємо, з Божою поміччю, не втрачаючи віри, молячись. Попри те, що зараз дуже важко всім молитися, всім молитва йде через силу, але не переставати молитись, гуртуватися. Я думаю, нам треба всім гуртуватися. Це дуже важливо. Ми, українці, маємо таку тенденцію до того, щоб між собою сваритися, заздрити одне одному, не підтримувати одне одного, навіть в якихось професійних середовищах. Нам дуже важливо гуртуватися, особливо людям, які мають спільні цінності, християнські цінності, мистецькі, культурні цінності. Тому, що зараз твориться відродження нашої культури, нашої історії, новий погляд на нашу українську ідентичність. Тому ми дуже потребуємо зараз створювати нові зв'язки, а ті, які є, обґрунтовувати, тому що ми зараз творимо нову Україну.
