З прифронтового Запоріжжя: сміливість і креативність мами та сина
Світлана Духович – Ватикан
«З одного боку, ми повертаємося додому, але війна зробила наш дім небезпечним. Кожна доросла людина це розуміє. Тому є деякий внутрішній дисбаланс, оскільки ми повертаємось додому, але розуміємо, наскільки це наразі є неспокійне і не зовсім безпечне місце», – каже в інтерв’ю для Радіо Ватикану - Vatican News Донченко Ганна із Запоріжжя, яка із своїм сином Ренатом провела влітку коротку відпустку в Римі. Здавалось би, наші співрозмовники просто розповідали про своє щоденне життя у цьому прифронтовому місті, а насправді це було свідчення стійкості, креативності і великодушності – якостей, які набуваються маленькими кроками у щоденних маленьких рішеннях і справах.
Втрата роботи і новий початок
«Коли розпочалася війна, – розповідає Ганна, – я втратила роботу, як і більшість українців. Декілька перших місяців я зовсім не розуміла, що робити, що, як діяти, що буде завтра. І мені потрапила до рук інформація про те, що держава надає допомогу громадянам, які бажають розпочати власну справу, оскільки багато підприємств зруйновано і багато людей виїхало. Я вирішила скористатися цією програмою, І так розпочався мій шлях підприємця. І наразі вже понад рік я маю виробництво натуральних продуктів харчування, а саме горіхи з медом. Для мене це зовсім новий напрямок, бо я за професією юрист. Зараз це зовсім інша стадія мене, інша відповідальність, але це те, що дає мені змогу та сили йти вперед».
До праці у своєму новозаснованому підприємстві пані Ганна залучила двох біженців. Пояснюючи це рішення, вона зазначила, що у центрі зайнятості, куди вона звернулася, насправді, було багато кандидатур молодого віку. «Але я знаю, – зауважила вона, – що тепер є дуже великий кластер незахищеного населення, а саме внутрішньо переміщені особи, домівки яких залишилися в окупації. Це люди, які переїхали, і не мають ні свого житла, ні роботи. Вони опинилися в дуже скрутному становищі. Тому я знала, що буду брати до себе на роботу саме цих людей». Підприємиця додала, що її працівниці – дуже вдячні, дуже працьовиті люди, попри те, що вже немолоді. «Я не шкодую, що взяла саме цих людей до себе», – підкреслила вона.
Коли страх стає поштовхом до дії
«Що вас спонукало ризикнути і розпочати підприємницьку діяльність, тобто увійти у сферу, яка була для Вас зовсім новою?» – відповідь Ганни на це запитання було досить неочікуваною: «Страх, – каже вона м’яко, але впевнено. – Коли людина відчуває страх, то вона або втікає, або завмирає, або навпаки, для них це поштовх до дії. Перед обличчям всієї картини життя, яка змінилася, страх дав мені рішучість діяти: я не залишила свій дім, не покинула свою країну, яку дійсно люблю, бо ж коли таке розпочалося, то хочеться захистити її. І насамперед, мабуть, страх дав мені поштовх, рішучість і впевненість. Я не знаю, чи дійшла б я до власної справи, якби моє життя було розмірене, як раніше. Тобто, мабуть, я б завжди залишалася працювати в офісі як співробітник, який виконує свою роботу. Але я відчула якийсь внутрішній поштовх діяти, а не втікати, не поставити життя на паузу. І те, що я втратила роботу, я розцінила як час взяти в свої руки те, що можу. Бо, зрозуміло, що на хід війни я не в змозі вплинути, але на свою долю, на долю своєї дитини, мабуть, так».
Момент усвідомлення власних внутрішніх ресурсів
Як для нашої співрозмовниці, так і для багатьох українців такі важкі часи в країні стали спонукою відкрити у собі якості, яких вони самі не усвідомлювали. «Я тепер бачу в собі інші сторони: бачу себе як організатора, як дуже стійку людину. Коли я почала приймати рішення, які у власній справі потрібно приймати майже щодня, я почала себе відбувати більш стійкою», – каже жінка.
Ганна перебуває на початку свого нового шляху, і за її словами, ще не має перед очима повної картини того, як виглядатиме її бізнес в майбутньому. Але вже тепер вона радіє, що має план дій, який включає також експорт їхньої продукції за кордон, і з цією метою у вересні підприємиця взяла участь у виставці у Ризі (Латвія) на стенді українських експортерів.
Балансувати між людяністю і заробітком
Підприємництво часто асоціюється виключно із доходами. В обставинах війни багато українців переосмислили це уявлення, усвідомлюючи, що виживання українського суспільства можливе, насамперед, завдяки прояву людяності одні до одних, як наприклад, рішення брати на роботу тих, хто перебуває у скрутному становищі. «Я вважаю, що прибуток – це одна із складових кінцевого результату, – зазначає наша співрозмовниця. – А мені, насамперед, дуже цікавий сам процес, процес, коли я започаткувала це навіть не за власні кошти і потроху це розвиваю. Моя ціль – це не лише прибуток в плані грошей, повинна бути і якась соціальна складова цього всього. Тому що я могла б працювати сама і не брати співробітників. Але я розумію, що в житті треба балансувати між людяністю, підприємництвом, заробітком – це все повинно бути в балансі. Тому що якщо ви викинете з цього списку щось одне, то, мені здається, не дасть добрих результатів».
Бути мамою під час війни: найважче вночі
Поки Ганна розповідає, поруч сидить її дванадцятирічний син Ренат. Що означає бути мамою в час війни у прифронтовому місті? «Найважче вночі, – ділиться Ганна, – тому що вночі починаються обстріли, і ми тоді разом сидимо між двома стінами: це ті мінімальні речі, які ми повинні робити. В ці миті мені важко, тому що я дуже хвилююсь за дитину, яка все це чує і яка сидить зі мною. Але я ж тут нічого не можу зробити і не можу ні на що вплинути. Ось в такі моменти мені важко бути мамою. Але мені з сином дуже пощастило. Я йому кажу, що ми – класна команда, що ми все-все подолаємо».
Підтримувати креативність дитини
На запитання: «Яким би Ви хотіли бачити свого сина в майбутньому?» – мама, не задумуючись, відповідає: «Щасливим. Я йому вже зараз кажу, що не буду “штовхати" в якийсь інститут, вибраний мною: “Я хочу, щоб ти будував своє життя, розуміючи, що тобі подобається, що ти хочеш, а я буду лише підтримувати”». Ганна розповіла, що вона підтримала Рената, коли він у десять років вирішив відкрити свій канал в YouTube. «Він хотів, щоб у нього була одна тисяча підписників, – розповідає Ганна, – я йому казала: “Пробуй, синку. Навіть якщо не зможеш, але ти спробував, і це вже заслуговує на мою повагу до тебе”. Але ж в нього тепер є тисяча підписників, і він таки “розкрутив” цей свій канал, щось там монтував, щось робив. І це моя філософія стосовно нього: я буду підтримувати, а життя – його, вибір буде за ним».
Ренат: не боятися осуду суспільства
Ренат тепер в шостому класі. Його улюблений предмет у школі, як і в багатьох з нас, –фізкультура. В Запоріжжі форма навчання змішана: частково онлайн, а частково в школі, вірніше – в укритті, як уточнює Ренат. У школу і зі школи учнів повинні супроводжувати батьки. Ділячись своїми думками на рахунок свого майбутнього хлопець каже: «З одного боку, я би хотів залишитися у місті, де я народився. Але з другого боку, розумію, що, напевно, краще буде за кордоном». Своїм ровесникам Ренат бажає «ніколи не боятися осуду суспільства, якщо вони хочуть розпочинати займатися чимось новим». «Я дуже боявся бути блогером, тому що боявся осудження. Але поборов цей страх і досяг своєї мети», каже він.
Ганна з теплою усмішкою дивиться на свого сина. «Вірю в те, – каже вона на завершення, – що одного разу ми, будемо говорити на ці теми вже, коли все це закінчиться, коли все це увійде в історію. Тому я бажаю всім нехай якнайшвидше настане той мир, такий потрібний та довгожданий для всіх нас».
