«Госпітальєри»: гуманність і відповідальність, які рятують життя
Світлана Духович – Ватикан
«Тисяча вісімсот добровольців пройшли через наш батальйон, брали участь у ротаціях, надавали допомогу. За цей час нам також вдалося евакуювати понад сорок три тисячі поранених», – зазначає в інтерв’ю для ватиканських медіа Яна Зінкевич, засновниця та командирка медичного батальйону «Госпітальєри». Під час розмови з цією молодою жінкою, в якій поєднуються сила і доброта, стає очевидним, що для неї, як і для всіх «госпітальєрів», цінністю є кожне людське життя. Висока кількість евакуйованих є не випадковістю, а результатом щоденного служіння, уважності до деталей і глибокої відповідальності у цьому надзвичайно важкому, але благородному покликанні.
Нещодавно Яна перебувала з робочою поїздкою в Римі, під час якої, серед іншого, взяла участь у загальній аудієнції на площі Святого Петра в середу, 20 травня 2026 р., і мала можливість особисто поспілкуватися з Папою Левом XIV. В студії Радіо Ватикану-Vatican News ми говорили про виклики, що стоять перед «Госпітальєрами», про добровольців, які щодня рятують життя на передовій, про переживання втрат серед посестр і побратимів, про внутрішні ресурси та мотивацію, а також про те, як сьогодні вибудовується система евакуації поранених і чому паралельно розвивається напрям реабілітації, який у майбутньому може стати одним із ключових для підрозділу.
Ми розпочали нашу розмову з питання про найбільші виклики для підрозділу, і закономірно, що в реальності війни це, насамперед, небезпека роботи на фронті та людські втрати. За словами Яни, від 2014 року «Госпітальєри» втратили 39 людей, серед яких ті, що загинули під час виконання служіння і ті, що померли з різних причин. Особливо важким, за її словами, став 2024 рік, коли загинули три госпітальєрки: Олександра Мулькевич «Майк» (загинула 14 серпня на Харківщині), Марія-Христина Двойнік «Альпака» (13 листопада 2024, поблизу Покровська Донецької області) та Ірина Цибух «Чека» (29 травня на Харківщині). Згадуючи їх, командирка не приховує того, наскільки ці втрати є болючими для неї і для підрозділу.
Розповідаючи про інші виклики, Яна Зінкевич звернула увагу на необхідність переходу до більш структурованої взаємодії з державними інституціями. Підрозділ, за її словами, прагне працювати в правовому полі та вибудовує системні механізми співпраці: «Хотілося б отримувати централізовано запити від Генерального штабу та Міністерства оборони». Водночас важливим викликом залишається фінансування. «Наш підрозділ повністю добровольчий і фінансується виключно завдяки донатам», – зазначає вона, додаючи, що щомісячні витрати сягають близько 6,3 мільйона гривень. «А нашим громадянам зараз стає дедалі важче, – додає вона. – Ціни, на жаль, ростуть, інфляція теж зростає, і це дуже складно. Якщо говорити про ситуацію півтора року тому, то середній донат становив тисяча гривень, а нині він знизився до 50-100 гривень. І тому зараз багато підрозділів переходять, можна сказати, на етап виживання». Попри це, основна частина підтримки продовжує надходити з України – близько 85%, тоді як внески з-за кордону становлять приблизно 15%, хоча часто є більшими за сумою. У підрозділі всі учасники працюють на добровільних засадах. «Ніхто не отримує зарплати. Є лише ротаційні кошти на базові потреби під час виїздів», – пояснює Яна. Вони покривають мінімальні витрати – харчування, дрібні потреби та екстрені ситуації в умовах фронту, де навіть житло часто доводиться орендувати на місці.
Люди, які рятують життя Людей
Люди, які щодня рятують життя інших, без сумніву, є героями. Однак за кожною евакуацією, кожним врятованим військовим і кожним виїздом на фронт стоять не лише відвага та професійність, але й навчання, вміння працювати в команді, внутрішня витривалість і готовність жертвувати власним комфортом та безпекою заради інших. Говорячи про людей, які приходять служити до «Госпітальєрів», Яна Зінкевич зазначає, що за роки існування батальйону склад добровольців суттєво змінювався. Якщо у 2014 році в підрозділі були лише чоловіки, то згодом ситуація поступово змінилася. «Мені забороняли брати інших жінок у свій підрозділ. Тобто мене ще прийняли, а до решти були не готові», – пригадує вона. Лише через пів року їй вдалося почати залучати до служіння й жінок. Сьогодні, за її словами, у батальйоні приблизно однакова кількість чоловіків і жінок, хоча на ротацію частіше виїжджають саме дівчата. Оскільки «Госпітальєри» є добровольчим формуванням, їхні учасники не мають статусу військовослужбовців і не підлягають бронюванню. Тому чимало добровольців згодом мобілізуються. Яна Зінкевич розповідає, що ставиться до цього з розумінням, а сам батальйон часто стає місцем поступового входження у військове середовище для тих, хто раніше не мав такого досвіду. «Дуже багато людей сприймають наш підрозділ як місце, де відбувається, так звана, м’яка мобілізація. Тобто людина поступово, з нуля, із цивільного життя входить у військову сферу», – пояснює вона. Особливо це стосується осіб, які не підлягають мобілізації, наприклад, це хлопці до 25 років, чоловіки після 60 років або з родин, де є троє і більше дітей, а також жінки. Після кількох місяців навчання і служіння в батальйоні «Госпітальєри» частина добровольців свідомо вступає до лав Збройних сил України. «Люди з різних підрозділів, батальйонів, а деякі навіть із бригад – вихідці від нас – очолюють медичні служби бригад. І це надзвичайно приємно», – каже вона.
Командирка звертає увагу й на молодий вік більшості добровольців. Середній вік учасників батальйону становить близько двадцяти п’яти років. «Це дуже молоді люди, і молоді в нас надзвичайно багато», – зазначає вона, додаючи, що сама розпочала свій шлях на фронті у вісімнадцятирічному віці.
Головною вимогою до тих, хто хоче долучитися до «Госпітальєрів», Яна називає вміння працювати в команді. За її словами, екіпажі складаються з трьох або чотирьох осіб, а особлива відповідальність покладається на старших екіпажів, які координують роботу та відповідають за безпеку людей і надання допомоги пораненим. «Так само, як я відповідаю за життя і безпеку всіх наших бійців, старші екіпажів є своєрідною середньою ланкою, сержантами, які допомагають людям розкритися, допомагають із навчанням, із набуттям навичок і можуть координувати роботу. Під їхнім контролем відбувається надання допомоги. І навіть якщо щось, ймовірно, буде зроблено не так, то старший екіпажу завжди поруч – він допоможе, і все вдасться», – пояснює вона.
Командирка «Госпітальєрів» підкреслює, що попри надзвичайно складні умови евакуації, батальйон має дуже високий рівень порятунку поранених: «Більшість людей, десь 90-95 відсотків, якщо потрапляють до нас пораненими, то майже завжди ми довозимо їх живими». Навіть у випадках зупинки серця медики продовжують реанімаційні заходи стільки, скільки потрібно, аж до прибуття в госпіталь. І це при тому що останнім часом значно ускладнилася евакуація поранених через зміну умов ведення війни. Якщо раніше медики могли швидко дістатися до позицій, то тепер через постійну небезпеку та складну ситуацію в так званій «кіллзоні» евакуація іноді затягується на тривалий час. «Якщо колись можна було під’їхати максимально близько до позицій, швидко добігти, пронести пораненого кілометр-два по полю, то зараз евакуація може відбуватися не те що на перший, другий чи третій день, а іноді навіть через місяць», – пояснює вона. Саме тому, за словами Яни, військовим радять завжди мати із собою на позиціях необхідні медикаменти, зокрема антибіотики, аби зменшити ризик інфекцій та сепсису у випадку тривалого перебування на позиціях після поранення. «Звісно, бійці, на щастя, мають зв’язок по рації зі своїм командуванням і зі своїми колегами по підрозділу. І тому всі докладають зусиль, щоб евакуація відбувалася якнайшвидше», – пояснює Яна.
Біль втрати посестер і побратимів
«Кожна наша втрата розриває мені серце, як і всьому нашому підрозділу», – зізнається Яна Зінкевич, говорячи про загиблих добровольців «Госпітальєрів». Для неї це не лише побратими чи посестри, а люди, з якими ще вчора можна було бачитися, працювати й спілкуватися, а наступного дня – втратити назавжди. На її плечі лягає не лише відповідальність за службу та безпеку людей, але й важкий обов’язок супроводжувати родини у момент втрати. Яна розповідає, що кожен доброволець, приходячи до батальйону, залишає особисті побажання: як саме має відбутися поховання, кого потрібно повідомити першого, яку музику поставити, яких традицій дотримуватися. Наша співрозмовниця поділилася, що вона особисто телефонує сім’ї, коли треба повідомити про загибель рідної їм людини. Яні важко навіть передати словами, наскільки це важкий момент. «Це дуже важко пережити. І я маю мету допомогти їм пройти через це, взяти на себе ту роботу, виконання якої для них буде надзвичайно складним. Тому що я маю привезти людину, я маю її достойно поховати, я маю виконати всі її побажання», – каже вона.
Особливо глибокий слід у пам’яті «Госпітальєрів» залишила загибель доброволиці Наталії Фраушер-Яцун з позивним «Австрійка», яка загинула у червні 2022 року на борту реанімаційного автобуса, виконуючи службові лікарські обов’язки. Після трагедії Яна пообіцяла батькам загиблої доброволиці знайти новий евакуаційний автобус і назвати його «Австрійка» – на згадку про їхню доньку та як знак продовження її служіння. Так з’явився новий білий реанімаційний автобус, який нині продовжує рятувати життя на фронті. «Ми розуміли, що потрібно продовжувати шлях боротьби нашої “Австрійки”, нашої загиблої посестри», – говорить Яна Зінкевич.
Під час тієї аварії тяжких поранень зазнали й інші члени екіпажу. Молодий травматолог і анестезіологиня. За словами командирки, батальйон зробив усе можливе, аби допомогти постраждалим лікуватися і повернутися до професії. Яна Зінкевич наголошує, що добровольці фактично залишаються без належного державного забезпечення. Якщо у випадку поранення добровольців виплати не передбачені, то щодо родин загиблих лише тепер починають з’являтися перші позитивні рішення про надання відповідного статусу. Водночас більшість витрат підрозділ змушений покривати самостійно. За її словами, «Госпітальєри» стараються забезпечити лікування у найкращих клініках, створюючи для поранених максимально гідні та комфортні умови. «Тому що людина ще вчора була в бойових діях, а сьогодні вона вже сама опинилася на місці пораненого», – додає Яна. Окрім цього, у підрозділі діє своєрідна внутрішня система підтримки для добровольців та їхніх родин. У випадку поранення, травми, хвороби чи загибелі батальйон надає фінансову допомогу.
Підготовка госпітальєрів
Розповідаючи про підготовку добровольців, Яна Зінкевич пояснює, що тривалість вишколу залежить від рівня допомоги, яку людина буде надавати у складі підрозділу. Для цивільних, які хочуть опанувати базові навички домедичної допомоги для себе або лише знайомляться з діяльністю «Госпітальєрів», проводять одноденні курси. Наступним етапом є триденний вишкіл, а для тих, хто долучається до батальйону як водій, додається ще один окремий день навчання. За словами командирки, навіть водії повинні володіти основними навичками надання допомоги: вміти зупинити кровотечу, відновити дихання, допомогти при опіках чи травмах. Окрема увага приділяється евакуації поранених і роботі з ношами – як правильно переносити людину, транспортувати її та забезпечити безпеку під час перевезення. Ті ж, хто планує повноцінно вступити до підрозділу, проходять більш тривале навчання – від семи до тринадцяти днів, залежно від того, чи йдеться про медиків, чи парамедиків.
Яна Зінкевич наголошує, що «Госпітальєри» – це парамедичний підрозділ. «Медиків у нас лише близько двадцяти відсотків. Усі решта – це люди без медичної освіти, яких ми навчили з нуля», – розповідає вона. На її думку, навчати людей без попереднього досвіду іноді навіть легше, адже вони відкриті до нових знань і не мають хибного відчуття впевненості у власних навичках. Говорячи про особисті якості, необхідні для такого служіння, Яна насамперед згадує гуманізм і здатність брати відповідальність за інших. За її спостереженнями, до батальйону часто приходять люди, які вже мають досвід допомоги іншим – піклуються про літніх людей, займаються волонтерством чи допомагають тваринам. «Це люди, які люблять людей, люблять світ, люблять життя – і тому допомагають іншим», – каже вона. Водночас важливою рисою вона називає лідерство. Багато добровольців згодом стають старшими екіпажів або переходять до інших підрозділів, де також несуть відповідальність за інших. «Потрібно бути готовим брати на себе відповідальність – і за себе, і за інших. Тому що коли ти відповідаєш за іншу людину, яка може бути навіть без свідомості, ти можеш не знати її імені, віку чи звідки вона, але ти все одно будеш боротися за неї до останнього», – підкреслює Яна Зінкевич.
Напрямок реабілітації
Окрім евакуації поранених з лінії фронту, «Госпітальєри» поступово розвивають і напрям реабілітації. Яна Зінкевич зазначає, що команда працює над створенням власного реабілітаційного центру, розрахованого на довгострокову перспективу. Раніше підрозділ мав базу в Павлограді, однак вона була знищена внаслідок ракетного удару. На щастя, під час обстрілу там не було людей, а тварин із невеликого притулку вдалося врятувати. Втрата цієї бази стала серйозним ударом, адже вона виконувала функцію перевалочного пункту між ротаціями. Згодом «Госпітальєри» знайшли нове приміщення за близько 200 кілометрів від фронту. За словами Яни, воно виявилося придатним не лише для потреб підрозділу, але й для створення реабілітаційного центру. «Ми зрозуміли, що це ідеальне місце для реабілітації», – каже вона. Враховуючи власний досвід життя з інвалідністю, Яна Зінкевич підкреслює, що добре розуміє потребу в тривалій і якісній реабілітації. Наразі команда працює над проєктною документацією, автономним енергозабезпеченням і пошуком фінансування для відновлення та облаштування центру. У перспективі він зможе приймати від 100 до 200 людей одночасно, що дозволить допомагати тисячам пацієнтів щороку.
Допомога цивільним і також тваринам
«Госпітальєри» надають допомогу не лише військовим, але й цивільним, дітям, іншим добровольцям, а також тваринам у межах гуманітарної ветеринарної місії, підкреслює Яна Зінкевич. За її словами, лише в Дніпропетровській області понад шість тисяч людей пройшли навчання з домедичної допомоги. Для цього було створено комунальне підприємство «Госпітальєри Дніпра», яке фінансується з міського бюджету і проводить підготовку цивільних, зокрема вчителів і медичних працівниківЯна Зінкевич наголошує, що навіть наявність цивільної медичної освіти не гарантує готовності діяти в умовах бойових дій, тому базові навички домедичної допомоги є необхідними для широкого кола людей. Загалом, за її оцінками, кількість тих, кого вдалося навчити, вже вимірюється десятками тисяч, хоча точну цифру визначити складно.
В основі – гуманність і бажання жити у своїй країні
Для того, щоб витримувати те, з чим щодня стикаються «Госпітальєри» – бачити біль, важкі поранення, смерть, власне фізичне й емоційне виснаження, – необхідно мати внутрішній стрижень і чіткі особисті опори, які допомагають не втрачати рівновагу. Яна Зінкевич говорить, що одним із головних таких джерел для неї є ідейність. «Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, – ділиться вона, – я мріяла стати лікарем, долучитися до Червоного Хреста і поїхати в місії в гарячі точки або в бідні країни, де потрібно боротися з хворобами, ускладненнями тощо. Це була моя мета. Я почала цей шлях, але мені не довелося нікуди їхати – війна розпочалася у нашій країні». Важливим джерелом внутрішньої мотивації вона називає також відповідальність за майбутнє. «Я завжди мріяла про сім’ю і дітей, – каже наша співрозмовниця. – І я розуміла, що не хочу виховувати їх у якійсь іншій країні. Так, я розумію всі проблеми нашої країни, але це все одно моя земля. Тому мені дуже не хотілося б колись виїжджати з сім’єю за кордон. Я роблю і робила все для того, щоб моя родина могла жити тут, у своїй країні, і продовжувати нормальне життя. І, звісно, я роблю все для того, щоб максимальна кількість людей, які вижили, могли повернутися до життя. Тому що якщо в першу годину надати якісну медичну або домедичну допомогу, шанси людини на виживання зростають у десятки разів».
