Віра Церкви (37): григоріянський спів і літургійне виховання
о. Яків Шумило, ЧСВВ
ІІ Ватиканський Собор приділяє належну увагу значенню літургійного співу та сакральній музиці, які є пріоритетною частиною у літургії Церкви. У цьому епізоді ми поглянемо на кілька особливостей цього навчання, які дозволяють покращити якість богослужінь, а також розглянемо ключові аспекти, які проливають світло на багату історію григоріянського співу.
Необхідність належного музичного формування
Задля діяльної участі в співі Божого люду під час богослужінь, Конституція Sacrosanctum Concilium наголошує на всебічній музичній освіті. «Музичній освіті й практиці треба надавати великої ваги в семінаріях, у новіціятах і монаших студійних осідках, а також в інших католицьких інституціях та школах. Для того щоб здійснювати цю освіту, треба старанно готувати вчителів, які будуть навчати сакральної музики. Рекомендується також, де це буде доречним, засновувати вищі навчальні заклади сакральної музики. Композиторам і співцям, передусім дітям, також треба давати повноцінне літургійне виховання», – навчає ІІ Ватиканський Собор. Ці вказівки спрямовані на те, щоб посилити усвідомлення християнами своєї ролі у християнських громадах.
Йдеться не лише про музичний вишкіл, а й про те, щоб вірні мали відповідні знання про літургію та її духовність. Не менш важливу роль відіграють богопосвячені особи та священнослужителі, які повинні отримати належне формування, щоб знати як у своїх спільнотах та громадах вибрати найбільш відповідну сакральну музику й піснеспіви для богослужінь. Відсутність належної музичної підготовки впливатиме на вибір відповідного напрямку для тих, хто залучений у громаді до виконання різних музичних служінь. Натомість хороше знання про значення і цінність літургійного співу допоможе підвищити якість літургійної музики під час богослужінь. У цьому контексті кожна громада, особливо катедральний храм, повинні вправлятися в покращенні якості сакральної музики. В давнину при соборах і монастирях існували справжні «кузні» мистецтва та віри, де створювались музичні твори, з ними експериментували та впроваджували їх безпосередньо у богослужіння. Ці школи виражали живу віру, розкриваючи культурне й духовне багатство церковної громади. Сьогодні ж парафіяльна активність у літургійному співі покликана сприяти, щоб всі вірні активно залучались до богослужінь, творячи єдину «симфонію» музики й молитви.
Витоки та відновлення григоріянського співу
Церква на Заході та Сході славиться різноманітним вираженням літургійного співу, який бере початок від живої віри, вираженої у культурі конкретного народу, щоб підносити людину до Бога та сприяти її освяченню. Наприклад, у традиції літургії латинського обряду чільне місце займає григоріянський спів, який бере початок від давньоримського співу (т. зв. cantus romanus).
У І столітті після Різдва Христового апостол Павло приніс християнам Риму мелодику юдейського походження, яка поступово адаптувалася до місцевих громад. У цій спадщині чільне місце посів звичай співу псалмами. Протягом кількох наступних століть Римська Церква використовувала у своєму богослужінні грецьку мову та обрядові елементи з інших регіонів, таких як Сирія, Мала Азія та Візантія. Іншими словами, церковний спів у перші три століття об’єднував музичні мотиви різних культур. Після припинення переслідувань християн у 313 році, Церква розпочала процес власного літургійно-музичного формування, використовуючи елементи головно трьох культур: священних книг юдеїв, модальної системи та теоретичних й технічних досягнень греків, а також поезію й віршовану ритміку римлян. З цього процесу народився так званий давньоримський спів.
Традиційно григоріянський спів пов’язують зі святим Папою Григорієм Великим (+604), який об’єднав наспіви у творі «Antiphonarius сento» (Антифонарій), створивши таким чином оригінальний корпус, з якого впродовж наступних століть черпали цілі плеяди канторів. Особливістю григоріянського співу є те, що він є результатом редакції давньоримського співу (cantus romanus), здійсненим представниками франкського духовенства у VIII-IX столітті за часів правління короля Піппіна III та його сина Карла І Великого, імператора Священної Римської імперії. У цей період давньоримський спів вже зазнав значного впливу візантійського співу, як завдяки авторитету імператора Східної Римської імперії, так і через присутність в Римі та Південній Італії грецьких монахів й Папів грецького або сирійського походження. Як наслідок, проста мелодика давньоримського співу розквітла мелізмами та іншими оздобами, характерними для східного колориту.
Імператор Карл Великий, який вбачав у літургійній єдності запоруку стабільності, поширив григоріянський спів на всю територію імперії. В результаті давньоримський спів, прикрашений візантійським стилем і перероблений за франко-каролінгськими канонами поширився майже по всій західній та центральній середньовічній Європі, за винятком території сьогоднішньої Міланської архидієцезії. У такий спосіб вдалося уніфікувати обряд, зберігши єдність Церкви на Заході.
Як визначити григоріянський твір? На відміну від багатоголосся, тут всі голоси співають єдину мелодію. У григоріянському співі використовується виключно діатонічна гама, що складається з натуральної послідовності звуків, з однією лише альтерацією – сі-бемоль. Загальновідомо, що сучасна музика використовує всі звуки нотного стану, але саме завершальна нота, відома як тоніка, визначає тональність. Григоріянський лад не тональний, а модальний, де послідовність тонів й півтонів всередині гами визначає лад. Ноти григоріянського нотного стану не мають абсолютного виміряного значення, як у сучасній музиці. Їх фундаментальна цінність полягає в тому, що ми називаємо простим тактом, який є неподільним. Таким чином, основними характеристиками григоріянського співу є: монодичність, діатонічність, модальність та вільноритмічність.
Варто зазначити, що сьогодні спосіб сучасного григоріянського співу не є ідентичним григоріянському ладу, який існував понад 1000 років тому, адже відрізняється в темпі, висоті нот та частково у звуковидобуванні. Все ж, протягом останніх століть можемо простежити певні зусилля задля наближення до першоджерел григоріянського співу. Велику заслугу в цьому варто надати насамперед т. зв. цециліянському руху в Європі, а також праці «Про чистоту музики» («Über die Reinheit der Tonkunst») 1825 року. Згодом Рух знайшов велику підтримку в Папи Пія Х, який видав Motu Proprio «Inter Sollicitudines» про оновлення сакральної музики, підтвердивши принципи цециліянському руху. В майбутньому дискурс щодо григоріянського співу продовжився завдяки монахам-бенедиктинцям, еволюціонувавши в одну з течій літургійного руху XX століття. Кульмінацією дискусій стало навчання ІІ Ватиканського Собору, який підтвердив пріоритетний статус григоріянського співу для римської літургії. Соборні документи містять вказівки щодо можливості застосування також інших родів сакральної музики в літургії Церкви, вказують на потребу нормативних книг з григоріянського співу, а також ініціюють появу видань з простішими мелодіями для використання у менших церквах.
Особливості григоріянського співу
Церква завжди з пошаною ставилася до григоріянського співу, адже він виник із поєднання досвіду монашої духовності й перших християнських спільнот, які осмислювали свою віру, трансформуючи її у спів. Коріння григоріянського співу – це коріння молитви, яка розуміється не як звертання чи прохання, а як першочергова потреба людини в діалозі з Богом, відчути переживання Його присутності. Вислів святого Августина: «Співати – це молитися двічі» є досконалим синтезом тієї інтенсивності, якої молитва досягає через пісню. У цьому сенсі григоріянський спів стає моделлю в окресленні фундаментальних елементів, якими повинна відзначатися сакральна музика.
В основі майже всіх текстів григоріянського співу міститься Боже слово: псалми та інші біблійні уривки перетворюються на молитву хвали, благання та подяки. Музика підсилює Боже слово, додає йому величі та художньої краси, скеровуючи серця вірних до переживання емоцій та почуттів Його змісту. Крім того, григоріянський спів використовує ті музичні форми, які є характерними для літургії. Тут ми знаходимо гімни, антифони, псалми, стихири, музичні структури літургійного співу, які створені саме для використання під час богослужіння. Ці особливості стають спільною молитвою і катехизацією, співаним прославленням і роздумами про таїнства віри. Завдяки провідній мелодії григоріянського співу створюється своєрідний дискурс, який має власну зв’язність і мову. Тут ми бачимо множинність виразів й мелодійних акцентів, які здатні проникнути в різні відтінки молитви, щоб віруюча людина вчилася розуміти текст, який співає серцем. Таким чином, завдяки своїм особливостям, григоріянський спів вчить застосувати музику як інструмент, який підсилює літургійну дію, чинячи вірних справжніми учасниками діла спасіння.
ІІ Ватиканський Собор передбачає інші роди сакральної музики, де григоріянський спів може стати орієнтиром, щоб музичні композиції були пронизані тим самим духом, який спричинився до формування григоріянського співу. Іншими словами, григоріянський спів є певною точкою відліку для розуміння того, як замислюється музика для літургії. З одного боку, сакральна музика повинна зберігати свою універсальність і водночас бути прихильною до культури, в якій звучить, щоб промовляти зрозумілою і близькою історичному моменту мовою. З іншого боку, попри зміну епох, сакральна музика повинна зберігати духовний і богословський зв’язок зі своєю великою традицією.
______________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 115-117.
M. FRISINA, La musica nella liturgia, (Quaderni del Concilio, vol. 14), Shalom editrice, 2022, 37-39, 41.
