«Трансформаційна політика»: нова відповідь на стару кризу
Олена Комісаренко
Усі ми вже звикли до звичних слів: «кліматична криза», «зміна клімату», «глобальне потепління». Але що, якщо сама структура нашого економічного мислення – глибинно помилкова? Що, якщо зростання, якому ми поклоняємося, є не ознакою сили, а симптомом духовної короткозорості? Ці запитання ставить італійський економіст Стефано Дзамані, член Папської академії соціальних наук, який від 2019 до 2023 року був її президентом. У нещодавньому виступі він закликає вийти за межі політик пом’якшення (mitigation) та адаптації (adaptation) – й перейти до справжньої трансформації (transformation) суспільного устрою, стилю життя, освіти та економіки. Ця трансформація, за своєю природою, не лише екологічна чи технічна – вона антропологічна й духовна.
Крах міфу безкінечного зростання
Дзамані наголошує: сучасна ринкова економіка тримається на міфі постійного зростання, який набув майже релігійних рис. У цьому дискурсі поняття «економічного росту» ототожнюється з «розвитком», хоча ці терміни мають різну природу. Ріст – це кількісне накопичення. Розвиток – це розкриття потенціалу особи і спільноти.
Застосовуючи метафори з біології, ми часто забуваємо, що кожен живий організм – народжується, росте, досягає вершини, а потім згасає. Але в економіці цю логіку обривають посередині. Нас закликають «рости» вічно – у споживанні, прибутку, виробництві. Така риторика призвела до «великої сліпоти», як писав Амітай Гош – тобто до нездатності бачити довготермінові наслідки короткотривалих вигод.
Пандемія COVID-19, підкреслює Дзамані, оголила крихкість цієї конструкції: двох тижнів зупинки вистачило, щоб вся глобальна економіка похитнулася. Якщо додати сюди енергетичні кризи, воєнні конфлікти та масові кліматичні явища, стає зрозуміло: система не є стійкою ні з моральної, ні з економічної точки зору.
Папа Франциск ще у 2015 році в енцикліці Laudato si’ говорив про проблематику економічного мислення, яке відокремлює технічний прогрес від етичного виміру. Але тепер цей розрив став не просто інтелектуальним – а життєво небезпечним. Модель зростання, не врівноважена братерством, веде не до добробуту, а до хаосу.
Кліматична політика, що запізнилась
Незважаючи на десятки міжнародних конференцій, реальні зрушення залишаються маргінальними з кількох причин. По-перше, як зазначає Дзамані, кліматичні моделі, що застосовуються у міжнародній політиці, відірвані від макроекономічних моделей. Це призводить до хибного планування: витрати на трансформацію ми бачимо як «негайні й високі», а втрати від кліматичних катастроф – як віддалені й малоймовірні.
До того ж, замість реалізації справедливих глобальних механізмів (наприклад, Global Carbon Incentive, запропонованого Р. Раджаном), багаті країни уникають зобов’язань, які взяли ще у 2009 році: $100 млрд щорічної підтримки для країн, що розвиваються. Це породжує глибоку кризу довіри – особливо між Глобальними Північчю та Півднем. Відтак, незважаючи на декларовану ціль утримати потепління в межах +1,5°C, світ рухається до сценарію +2,5°C або навіть вище. І тут постає питання: якщо технічна адаптація та поступова декарбонізація вже не дають результату, що далі?
Політика трансформації: нова парадигма
Трансформаційна політика – це більше, ніж просто зелений перехід. Це переосмислення самої мети економіки. Вона включає:
· зміну стилю життя, споживчих звичок, форм комунікації;
· масову освіту в дусі «екологічного громадянства»;
· усвідомлення її ролі як служіння, а не панування;
· оновлення інституційної архітектури (зокрема реформа ВТО, МВФ та створення Всесвітньої екологічної організації – див. W. Pace, V. Clarke, “The Case for a World Environment Organisation”).
Потрібне не лише інше регулювання ринку – потрібна нова культура, що об’єднує моральну інтуїцію, технічну експертизу і духовну перспективу. «Ми маємо навчитися мислити, як будівничі соборів», – каже Дзамані. Ті, хто не бачив результатів своєї праці, але вірили в значення свого внеску для майбутніх поколінь.
Таке бачення цілком співзвучне з енциклікою Fratelli tutti Папи Франциска, в якій центральним словом є братерство – не як емоція, а як суспільна структура, що протистоїть індивідуалізму, націоналізму та корпоративному егоїзму.
Глобальний Південь: пастка боргу як екологічна безвихідь
Одним із найболючіших вимірів сучасної кліматичної несправедливості є становище країн Глобального Півдня. Сьогодні вони не просто стоять перед вибором між зеленим курсом і збереженням старої моделі розвитку – їх поставлено в умови, коли екологічна деградація стає умовою виживання. За даними організації Debt Justice, з 2010 по 2021 рік обсяг державного боргу цих країн виріс з 35% до 60% ВВП, а витрати на його обслуговування зросли на 150%. Іншими словами, економічний тиск трансформується в екологічне самозаперечення: щоб розрахуватися з боргами, ці держави змушені діяти всупереч кліматичним цілям, які самі ж підтримують на рівні міжнародних декларацій. Це не вибір, а вимушене пристосування до несправедливої фінансової архітектури.
Саме тому Дзамані наполягає: звільнення Глобального Півдня від боргового зашморгу – це не жест милосердя, а акт глобальної справедливості, що поєднує правду з мудрістю. У тому ж дусі Папа Франциск неодноразово закликав до «боргового ювілею», глибокої реформи міжнародного фінансування, яке сьогодні не підтримує розвиток, а навпаки – гальмує його. Там, де бракує фінансової свободи, екологічна відповідальність стає недосяжною розкішшю. Саме тут братерство має проявити себе у найпрактичніший спосіб через прощення, солідарність і оновлення системи, бо поки одні держави будують вітряки, інші змушені бурити свердловини не через переконання, а через борг.
Хто може уявити інший світ?
Останній виклик, на якому Дзамані зосереджує увагу – це виклик уяви. Ми не можемо збудувати нову систему, якщо не здатні її уявити. Економіка, в якій ринок служить людині, а не людина ринку. Суспільство, в якому розвага не переважає над духовністю. Екологія, в якій ми живемо не як «господарі природи», а як відповідальні учасники Божого творіння.
Як стверджується в Компендіумі соціальної доктрини Церкви: економіка має бути функцією суспільства, а не навпаки. Це означає не зростання заради зростання, а розвиток заради гідності людини. Як зазначено в Laudato si’, віра не пропонує технічних рішень. Але вона дає світло, щоб бачити далі.
Сьогодні не вистачає не стільки технологій, скільки надії. Але саме християнство показує, що братерство можливе, коли вкорінене в любові й справедливості.
