Віра Церкви (38): особливості візантійського співу в священнодійстві

о. Яків Шумило, ЧСВВ

Конституція про святу літургію Sacrosanctum Concilium наголошує на повноцінному літургійному вихованні, яке охоплює як і знання про музику, так і залучення в літургію. У минулому епізоді ми розглянули особливість григоріянського співу, властивого для римської літургії. У цьому епізоді ми розглянемо особливість візантійського співу, щоб розкрити музичні риси, зокрема, на землях України, які сприяли формуванню релігійного почуття та мають велике значення в суспільному житті.

Витоки візантійського співу

У розмаїтті сакральної музики, окрім традиційного на Заході григоріянського співу, важливу роль відіграють різні типи піснеспівів на Сході. Зокрема, погляньмо на особливість візантійського, радше римсько-візантійського співу, що передував григоріянському. Грецькі та іноземні історики сходяться на думці, що мелодії, церковні звуки і вся система візантійської музики тісно пов’язані з давньогрецькою музичною системою. Традиційно засновником музичного жанру, який згодом розвинувся у візантійську музику, вважається давньогрецький філософ Піфагор. Певною мірою це так, оскільки він зробив значний внесок у теорію музики: він першим пов’язав музику з математикою, вивчав акустику, а відтак впроваджував інновації. Піфагор був першим, хто відкрив числові співвідношення між частотами і на основі цього створив першу музичну гаму, яка лежить в основі ладів літургійної візантійської музики.

Візантійський спів бере свої витоки з давньогрецької музики і як музична система сформувався та розвивався у східному Середземномор’ї впродовж перших століть християнства, коли там домінували грецька мова, музика та мистецтво загалом. Візантійська музика – це музика Візантійської імперії, що складалася з грецьких текстів, а її початок датується IV століттям після Різдва Христового, невдовзі після перенесення столиці Римської імперії до Константинополя. Візантійська музика, що дійшла до наших днів, майже не містить пам’яток світської музики, за винятком кількох імператорських гімнів, у яких також присутні релігійні мотиви. Тому сьогодні вона асоціюється з християнською тематикою.

Після легалізації християнства у Римській імперії з’явилася можливість вільно збиратися на богослужіння, що сприяло появі численних наспівів римсько-візантійської літургійної традиції. Її музичні мотиви характеризуються поетичним ритмом, поділом на склади і наголосом слова у різному темпі, артикулюючись у восьми музичних ладах і восьми різних модальних шкалах. У 1453 році, внаслідок вторгнення мусульман на територію Східної Римської імперії, римсько-візантійська музична традиція зуміла вижити лише завдяки тому, що знайшла прихисток у церквах і монастирях. Крім того, тяглість візантійської музики стала можливою завдяки безперервним усній та письмовій традиціям. Протягом століть до і навіть після створення нотної системи, передача церковної музики відбувалася через живу літургію та систематичне навчання від учителя до учня. Як наслідок, до наших днів вдалося зберегти численні музичні рукописи, візантійські та поствізантійські теоретичні трактати і сотні друкованих видань музичних церковних творів, а в 2019 році ЮНЕСКО зарахувало візантійський спів до нематеріальної спадщини людства. Ретельне дослідження та тлумачення середньовічної музики виявило також багато естетичних подібностей між давньоримським і візантійським співом.

Адаптація візантійського співу

У традиційному візантійському співі голос людини виражається у своєму природньому стані, а його використання має безпосередній вплив, починаючи від тілесних і завершуючи образними й духовними враженнями. Візантійський грецький спів був монодичним, вільноритмічним і часто намагався мелодійно передати значення слів. Тому візантійська музика у своєму звучанні відрізняється від європейської головним чином тим, що була створена й розвивалася шляхом «вкладання» слів у музику. Іншими словами, вона призначена не для того, щоб супроводжувати слово (тішити слух), а для того, щоб підкреслювати його. З цієї причини візантійський спів утвердився як фонетична музика й хоровий спів, щоб якнайкраще донести Боже слово. На противагу цьому в європейській музиці домінує музичний елемент.

Поширюючись на інші землі, візантійський спів набував місцевих культурних особливостей. В українському контексті йдеться про адаптацію візантійського співу до суспільного естетичного відчуття, культури сприйняття образної мови та смаку слова. Інша особливість стосується музичної культури, притаманної Київській Русі; тому поступово витворювалися місцеві зразки церковної музики з притаманним їм психотипом елегійності. Численні пам’ятки літургійного співу доводять, що спосіб позначення місць для розспівування, розмежування ділянок тексту та особливість повторів відрізняються від зразків, прийнятих у Візантії.

Сьогодні візантійський спів не є цілком однорідним у Церквах візантійського обряду; це природній процес для живого церковного організму. На українських землях літургійний спів був позначений історичною еволюцією, яка розпочалася переходом від одноголосного розспіву (візантійсько-романська доба X-XIII ст.) до багатоголосся (XVІ ст.). А внаслідок зближення із західною культурою відбувалося поступове засвоєння підвалин західноєвропейського партесного співу. Не обійшлося й без анексії української церковної музики та канторів Московським царством (від другої половини ХVІІ ст.). Згодом, внаслідок окупації українських земель, відбувалося запровадження в Церквах Київського християнства оновлених зразків, позначених московським впливом, який і сьогодні є виразно присутній. Ця трагічна сторінка історії спонукає до відкриття й адаптації власних зразків літургійного співу, які є невіддільними від європейської культури та основоположних елементів візантійського співу.

Краса багатоголосся

Важливим переломним періодом, який змінив церковний спів на українських землях, є бароко. До XVI століття богослужіння супроводжувалося переважно одноголосним співом. Внаслідок культурного переплетення у співочу практику почало входити багатоголосся, яке переймали з європейської практики та від греків, які на фоні протяжного звуку розспівували основну мелодію (т. зв. ісон). Технічним засобом для ускладненого багатоголосся слугує «контрапункт» (лат. punctum contra punctum), де кожен голос має свою власну незалежну мелодію та водночас співіснує з іншими голосами. Це одночасне поєднання кількох мелодичних ліній сягає пізнього середньовіччя, коли виконання мелодій почало збагачуватися накладанням кількох мелодичних «рівнів». Внаслідок чергування інтервалів приголосних, а поступово й деяких дисонансів, утворювалася своєрідна музична тканина глибокої спонукальності й урочистості. У XVI столітті практика «контрапункту» вплинула на багатоголосся та увіковічнилася завдяки Джованні П’єрлуїджі да Пелестріна. У його музичних творах досягається баланс між складністю контрапунктичного переплетення і виразністю співу літургійного тексту, який ніколи не приглушується музичними інструментами. Ця традиція розвинулася й продовжилася в наступних століттях, що сприяли створенню багатьох шедеврів, які спричинились до еволюції вокальної та інструментальної музики.

Цінність багатоголосся полягає не лише в художній красі, а й у символічному значенні, яке розкривається саме в витонченості природи поліфонії. Воно об’єднує різні мелодії, гармонізуючи їх завдяки точним і збалансованим відносинам навколо провідної теми, наче музичне суцвіття, яке переносить слухача у світ досконалої гармонії й рівноваги. У цій поліфонічності різні мелодії звучать одночасно, однак це не призводить до змішання: нова гармонія виникає завдяки мистецтву контрапункту, тобто здатності врівноважувати різні елементи в одній композиції.

Багатоголосні композиції таким чином стають символом Вселенської Церкви, яка складається з багатьох людей, що походять із різних етнічних груп і розмовляють різними мовами, але в великій партитурі, написаній Святим Духом, кожен знаходить своє місце та виконує свою духовну партію у вищій гармонії, здатній підкреслити красу кожного. У багатоголоссі боятися треба не складності переплетення, а безладу. Він виникає тоді, коли різні виконавці, замість того щоб виконувати доручену їм партію, слухати інших і смиренно включатися в ціле, хочуть нав’язати себе окремо, порушуючи загальну гармонію. Тому збереження багатоголосся має подвійну цінність: цінування отриманої спадщини і навчання мистецтву єдності Божого народу.

Бібліографія:

M. FRISINA, La musica nella liturgia, (Quaderni del Concilio, vol. 14), Shalom editrice, 2022, 44-47.

ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 119.