Віра Церкви (39): партесний і народний спів у житті Церкви
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Конституція про святу літургію Sacrosanctum Concilium закликає цінувати музичну традицію народів, щоб ця музика отримала відповідне місце у пристосуванні богопочитання до їхньої ментальності. У цьому епізоді ми продовжимо огляд церковної музики також на землях України, яка сприяла формуванню національної культури.
Партесний спів на українських землях
Як ми згадували у попередньому епізоді, з XVI століття на українських землях поступово входить практика багатоголосся, яка замінила одноголосний спів. Як наслідок, впродовж XVII та першої половини XVIII століття сформувався партесний спів – різновид багатоголосного церковного хорового співу, який супроводжував богослужіння в Унійній (нині Українській Греко-Католицькій) та Православній Церквах. Музичні особливості партесного співу можна простежити, зокрема, в Ірмологіонах, де зібрано нотні записи різної тривалості та висоти музичних звуків. Нова система нотного запису отримала збірну назву «Київська квадратна нота», яка відрізнялася від тогочасної європейської круглої. Партесні композиції також охоплювали партії для музичних інструментів. З плином часу на землях України сформувалося чимало церковно-музичних центрів – від Львова до Харкова, а серед авторів партесної музики були Микола Дилецький, Іван Домарицький, Симеон Пекалицький та багато інших.
У цьому контексті варто виокремити унійну традицію партесного співу, яка бере початок від Київського митрополита Йосифа Велямина Рутського (+1637), який дбав про літургійний спів не тільки монахів, а й церковних співаків та хорів. Відомою стала його митрополича капела, яка співала при багатьох монастирях і храмах Київської митрополії. Багатоголосся ширилося й серед мирян, про що довідуємося зі свідчень очевидців життя святого священномученика Йосафата Кунцевича (+1623). У матеріалах його беатифікаційного процесу згадується, що в юному віці він часто приходив до храму, де чув багатоголосий літургійний спів вірних, і завдяки своєму гарному голосу та знанню наспівів став їхнім провідником. Після вступу до монастиря у Вільно (сучасний Вільнюс), святий Йосафат займався організацією та керівництвом хору при монастирському храмі, а також навчав літургійного співу монахів-василіян.
Одним з відомих представників партесного співу є ієромонах Теодор Тома Шеверовський, ЧСВВ (+1699). Народився він у Мінську, згодом вивчав філософію та богослов’я у Віленській академії, якою опікувалися отці єзуїти, і є знаний в історії Великого князівства Литовського як перший відомий білоруський композитор, співак та регент митрополичої капели унійного митрополита Кипріяна Жоховського. Завдяки досягненням європейської партесної музики, йому вдавалося створювати величаві хорові концерти, які доповнювалися музичними інструментами. Тома Шеверовський написав та брав участь у так званій «Понтифікальній Літургії» з Папою Інокентієм XI; про його композиції схвально відгукувалися король Ян ІІ Собеський, члени сенату та багато церковних діячів. Після смерті митрополита Жоховського композитор вступив до Віленського василіянського монастиря, прийняв нове монаше ім’я – Теодор, і служив у монастирях Біла Підляська (Біла) і Полоцьк. Як монах він викладав церковний спів, провадив хори та продовжував писати музику. Наприклад, з нагоди приїзду новобраного короля Августа ІІ у 1696 році в Білу він написав інструментальний концерт, який виконали музиканти французького походження. На сьогодні відомі такі його твори, як Великодній та Різдвяний канони, восьмиголосна Вечірня, шестиголосна Лоретанська літанія і Божественна Літургія. Протягом довгого часу вміст цих творів не був відомий, однак наприкінці ХХ століття вдалося віднайти два його твори церковнослов’янською мовою, які вперше прозвучали у 2012 році на X Львівському фестивалі давньої музики у виконанні львівського вокального ансамблю «A cappella Leopolis».
Ще однією, далеко не останньою, відомою пам’яткою унійної традиції партесного співу є Супрасльські кантики кінця XVII століття, які пов’язані з Супрасльським василіянським монастирем Благовіщення Пресвятої Богородиці та репрезентують традицію багатоголосого церковного співу на теренах Київської митрополії. Знайдені в Литві твори вдалося реконструювати та видати під назвою: «Супрасльські кантики кінця XVII століття – пам’ятка василіянської церковної музики». Тритомне видання охоплює факсимільне відтворення рукописних нотних текстів і транскрипцію хорових партій, реставрацію повних партитур 49 композицій та дослідницькі статті з музичної історії монастиря, кодикологічних і палеографічних спостережень над рукописними пам’ятками й особливостей церковнослов’янської мови з рисами української говірки. Як зазначають видавці, особливістю Супрасльських кантиків є те, що вони увібрали в себе сприйняті західні музичні новації, зберігаючи при цьому першооснову літургійної, богословської та музичної практики східного обряду.
Особливості народного релігійного співу
Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського собору не оминає увагою й народний релігійний спів. «Слід дбайливо плекати народний релігійний спів, щоб у священних та побожних практиках і в самому літургійному діянні, згідно з нормами й настановами рубрик, могли лунати голоси вірних», – читаємо в соборному документі. Народний спів у Європі слугував опорою та натхненням для інструментальних форм академічного співу. Переломним моментом стала, зокрема, доба романтизму, яка піднесла народну культуру на панівний рівень, протиставляючи її універсальним нормам Просвітництва. Таким чином народний спів став особливою сферою для дослідження, що призвело до наукового впорядкування народних пісень у збірки.
Історія народного релігійного співу дуже пов’язана з т. зв. офіційним літургійним співом: вони завжди йшли пліч-о-пліч, хоча й різними шляхами, впливаючи один на одного. Ця частина репертуару, звичайно, не є такою вишуканою, як великі поліфонічні твори чи класичний репертуар григоріянського або літургійного візантійського співу, однак вона є виявом справжньої душі народу. Іноді ці пісні походять безпосередньо від народу, іноді їх складають композитори з академічною освітою, які, однак, мають здатність інтерпретувати прагнення й мрії народу. Особливо приємно, що пісні, написані понад сто років тому, до сьогодні лунають під час різних зібрань і богослужінь. У цьому сенсі варто згадати ієромонаха Володимира Стеха, ЧСВВ, композитора і поета, який є автором таких пісень, як «Під хрест Твій стаю», «О, Ісусе, Ти з любови», «Хрест на плечі накладають», «Вихваляйте доли, гори» та багатьох інших церковних пісень і літургійних творів. Його збірки пісень були написані як в Україні, так і в США, де він здійснював душпастирське служіння серед українців діаспори. Твори о. Володимира Стеха надзвичайно чуттєві, глибоко зворушливі й так міцно вплелися в українську церковну традицію, що здаються загальновідомими й народними.
В українському народі особливо популярні Богородичні пісні, які є виявом народної побожності. Якщо поглянути уважніше на деякі з них, то побачимо, як автори могли стати оригінальними продовжувачами марійської побожності, вкладаючи в текст пісень духовні повчання та спонуки до довіри Пречистій Діви Марії. Завдяки Богородичним пісням не раз вдавалося оживити церковне життя, залучивши до активного духовного руху чимало людей. Прикладом цього в житті Католицької Церкви Європи став святий Альфонс Марія Ліґуорі, який збирав звичайних робітників, людей із бідних кварталів Неаполя на спільну молитву й навчання про християнську віру. Такі зустрічі охоплювали також складання й виконання марійських релігійних композицій, які були способом катехизації неписьменних людей. Своїми ініціативами він прагнув навчити вірних, що прослава Богородиці в пісні також виявляє їхню синівську любов до Небесної Матері.
В Україні діло прослави Богородиці оживилося, зокрема, завдяки монахам-василіянам. До XX століття в Українській Греко-Католицькій Церкві не було окремого періоду в році для вшанування Пресвятої Богородиці, бо її свята мали лише передсвяття і посвяття. Зміни відбулися внаслідок всенародного почитання на Галичині протягом травня у формі «Маївок». Для марійських відправ спершу використовували давній візантійський параклис (з грецької παράκλήσις – благання, потішання) або молебний канон, укладений у ІХ столітті. Однак на початку ХХ століття молоді Отці Василіяни скоротили параклис, додавши ряд благальних закликів до Божої Матері, скомпонованих частково на основі Богородичного акафісту, які передбачали співаний діалог священника з вірними. Серед укладачів відзначають майбутнього митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, о. Платоніда Філяса, ЧСВВ, та о. Мелетія Лончину ЧСВВ. Як наслідок, укладений Молебень до Богородиці уможливив максимальну участь вірних у молінні, убезпечив від переходу вірних УГКЦ на латинський обряд та оживив народну набожність, яка спонукала до наслідування чеснот Пресвятої Богородиці. Яскравим доповненням до моління стали нові Богородичні пісні, які продовжують використовуватись, зокрема, у богослужінні.
Отож, народний релігійний спів виконує надзвичайну функцію для Церкви, а тому існує необхідність сприяти його належній інтеграції та адаптації до літургії Церкви. Народний релігійний спів, у якому присутні елементи катехизи, спонукання до духовної боротьби, наслідування Христа, Богородиці й святих, повинен бути належно цінований, щоб щире серце молільників наповнювалося усвідомленням присутності Бога в їхньому житті, а вони самі брали активну участь у богослужіннях.
_____________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 118-119.
Травневий Молебень до Матері Божої як вияв особливої набожності до Богородиці, in URL: < https://osbm.in.ua/news/publish/17025 > (in 30/09/2025).
Христовий музикотворець: отець Володимир Стех, in URL: < https://velychlviv.com/hrystovyj-muzykotvorets-otets-volodymyr-steh > (in 30/09/2025).
