Віра Церкви (41): Церква – свідчення Божої присутності у світі
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Історія Церкви розповідає нам, як спільнота християн, відповідаючи на внутрішні та зовнішні виклики, тлумачила власну ідентичність. Наслідки цього осмислення проявилися в богослов’ї, суспільному житті, культурі та навіть у мистецькому спадку, зокрема в зміні місць для зібрань на молитву. Спочатку християни збиралися на звершення Євхаристії в приватних будинках, у катакомбах, згодом будували храми, які поступово видозмінювалися від романського / візантійського до ренесансного стилю. Не бракувало й яскравого поєднання світових зразків та місцевих традицій. Цей маленький, здавалося б, незначний пазл церковної історії відкриває перед нами багатство зовнішнього відображення природи Церкви для світу. У наступних епізодах ми розглянемо ключові тези Догматичної конституції ІІ Ватиканського Собору про Церкву Lumen Gentium, щоб пояснити її вселенську місію для сьогодення. Зокрема в цьому епізоді ми поглянемо на Церкву як таїнство єдності людини з Богом.
Споконвічний Божий задум
Витоки Церкви сягають уже перших митей історії спасіння. Догматична конституція Dei Verbum навчає, що невидимий Господь, Який об’являє себе людині, з повноти своєї любові промовляє до людей як до друзів (пор. Вих. 33,11; Ів. 15, 14-15) і з ними перебуває (пор. Вар. 3,38), щоб запросити їх до спільності із Собою. Таким є перший погляд на Церкву – погляд згори. Тому на Церкву варто спочатку дивитися Божими очима, сповненими любові. Кульмінація цієї любові об’явилася нам у Господі Ісусі, Який полюбив до кінця (пор. Ів. 13,1), щоб дарувати людині життя ціною смерті (пор. Ів. 3,16).
ІІ Ватиканський Собор повертається до витоків любові Бога, ілюструючи Його споконвічний задум. «Предвічний Отець вільним і сокровенним рішенням своєї мудрості й доброти сотворив всесвіт, а людей постановив возвести до участі в божественному житті», – читаємо в Догматичній конституції Lumen Gentium. Це означає, що людська історія не розгортається відповідно до поривів сліпої долі, а від початку й до кінця зорієнтована на мету, до якої прямує: спасіння всіх людей у Христі. Таким є таїнство Божої волі, той люблячий задум, згідно з відвічним рішенням, що його Бог ухвалив в Ісусі, щоб, коли настане повнота часів, його здійснити (Еф. 1,9-10; 3,11). Божий задум, який поступово втілювався в Старому Завіті, повною мірою був об’явлений з приходом на світ Ісуса Христа (Еф. 3,1-12).
Таким чином історія спасіння розгортається в світі з метою об’єднання кожної людини з Богом, і біблійна історія ізраїльського народу це яскраво демонструє. Ізраїль був наче маяком для інших народів, де можна було побачити і пізнати, що там перебуває Бог. Схожим чином Церква існує не для себе самої, а як Божа присутність, яка дає світло іншим. Догматична конституція про Церкву зазначає, що до Церкви, нового Божого народу, покликані всі люди, щоб «зібрати в одне розкидані діти Божі» (Ів. 11,52). Термін Церква етимологічно означає зібрання разом, вказуючи на тих, які покликані Богом.
Христос – Об’явитель Божого Царства
ІІ Ватиканський Собор називає Церкву таїнством, реальністю задля об’явлення людині Божого Царства. На сторінках Нового Завіту можемо простежити особливості ранньої Церкви – спільноти Христових учнів, які були свідками звіщення Ісусом Божого Царства. «Коли ж я Божим перстом виганяю бісів, то, значить, прийшло до вас Боже Царство» (Лк. 11,20), – каже Христос. Всемогутність Бога (Божий перст) є реально присутня в діяннях та словах Ісуса та є знаком Його Царства. Численні притчі Ісуса навчають, як проявляється Боже Царство і що потрібно чинити, щоб його реалізовувати в своєму житті. Завдяки Ісусу ми вчимося, наприклад, любові до Бога і ближніх. Бог – Творець світу є першим прикладом любові, «Який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5,45). Заради здійснення Божого Царства Він закликає тих, які увірували в Ісуса, любити своїх ближніх так, як Бог любить усі свої творіння, бажаючи спрямувати кожну людину до покаяння й нового життя.
Прихід на світ Господа Ісуса покликаний відновити споконвічний благий порядок світобудови, який був порушений внаслідок первородного гріха. Ісус показує, що заради відновлення цього порядку під сумнів можуть бути поставлені навіть старозавітні приписи. Наприклад, звичай відпускати дружину шляхом видання розвідного листа був поступкою Мойсея через жорстокість людських сердець. Натомість Божий задум полягав у тому, що «на початку створення Бог створив їх чоловіком та жінкою. Ось чому чоловік покине свого батька й матір і пристане до жінки своєї, й обоє будуть одним тілом» (Мр. 10, 6-8). Висновок лише один: «Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мр. 10,9).
Звіщати Євангелія, передаючи віру
Отож Церква – це зібрані Богом учні Христа, які своїм прикладом та словом повинні реалізовувати Боже Царство у світі. Вся проповідь Ісуса в кінцевому підсумку звернена до теми Божого Царства. «Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре зерно на своєму полі...» або «на закваску…» або «до скарбу…» (див. Мт. 13, 24,33,44). Іншими словами, Царство Боже порівнюється з живим процесом, є реальною подією в житті послідовників Христа. У такий спосіб Церква продовжує об’єднувати світ навколо Бога.
Звіщення Христової науки з покоління в покоління є одним із важливих завдань Церкви, яка від самого початку усвідомлювала свою відповідальність за передачу Доброї Новини. Другий Ватиканський Собор нагадує нам, що це завдання є складним процесом, який стосується віри й життя кожного християнина, а тому спонукає всіх віруючих оновити свою віру та особисту єдність з Ісусом у Церкві, поглибити особисте розуміння істин віри та радісно ділитися вірою. Основним завданням християн не є звіщення своїх особистих поглядів чи навчань, якими б вони благородними чи геніальними не були, а істини про Ісуса Христа. Кожен член Церкви покликаний свідчити так, як це робив Ісус, кажучи: «Моя наука не моя, а того, хто послав мене» (Ів. 7,16). Відтак можемо говорити про «вчення», яке базується на знанні Євангелія, вірі та особистому досвіді наслідування Христа.
Це покликання реалізується через звіщення Євангелія тим, хто ще не є в Церкві, а також серед тих, хто вже належить до Церкви. Бо для багатьох, навіть християн, Христос іноді може здаватися занадто піднесеною й величною особою, щоб наважитися наслідувати Його. Господь знає про це. Тому Він подбав про «переклади» в більш доступних і наближених до нас формах. Саме з цієї причини апостол Павло писав: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11,1). Він був для своїх вірних «перекладом» способу життя Христа, який вони могли бачити і до якого могли долучитися. Протягом усієї історії постійно з’являлися такі «переклади» Ісусової дороги в конкретних історичних постатях – учнях Христа.
Звіщення Євангелія є пріоритетним завданням Церкви! Сьогодні нерідко трапляється, що християни більше переймаються соціальними, культурними чи політичними аспектами своєї церковної приналежності, думаючи про віру як про самоочевидну передумову того, що їх об’єднує. Однак ця сув’язь часто має лише поверховий ефект, оскільки суспільства стикаються з кризою віри, внаслідок якої самоочевидні речі вже такими не здаються. Тому питання Ісуса: «Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк. 18,8) сьогодні постає як нагальний виклик у передаванні віри.
Про необхідність для Церкви звіщати Євангеліє промовисто пише святий Папа Павло VI в Апостольському листі «Evangelii nuntiandi». «Євангелізуючи, Церква розпочинає з євангелізації самої себе. Як спільнота віруючих, спільнота живої й спільної надії, спільнота братерської любові, Церква потребує знову й знову чути, у що вона повинна вірити, чути про причини своєї надії, нову заповідь любові. Божий народ, занурений у світ і часто спокушуваний ідолами, завжди потребує чути проголошення “великих діл Божих”, які навернули його до Господа, бути знову покликаним і зібраним Ним, – наголошує Святіший Отець. – Іншими словами, це означає, що Церква завжди потребує євангелізації, якщо хоче зберегти свіжість, рушійну силу й енергію для звіщення Євангелія».
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 2,13.
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення «Dei Verbum», 1.
C. MILITELLO, Il mistero della Chiesa, (Quaderni del Concilio, vol. 16), Shalom editrice, 2022, 15.
PAPA PAOLO VI, Evangelii nuntiandi, in URL: < https://www.vatican.va/content/paul-vi/it/apost_exhortations/documents/hf_p-vi_exh_19751208_evangelii-nuntiandi.html > (in 09/10/2025), 15.
