Віра Церкви (66): чернецтво – вибір цілковитої єдності з Христом
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium, перелічуючи різні категорії членів Церкви, описує також чернечий стан. ІІ Ватиканський Собор детальніше розглядає чернече життя в Декреті про оновлення чернечого життя Perfectae caritatis, який не є темою нашої рубрики, тож у наступних кількох епізодах обмежимося особливостями євангельських рад та значенням чернечого стану для Церкви.
Зобов’язання жити за євангельськими радами
«Нехай ченці старанно дбають, щоб через них Церква насправді і щораз краще показувала Христа і вірним, і тим, хто не вірує», – наголошує соборний документ Lumen Gentium. Це завдання реалізується, зокрема, завдяки трьом обітам: чистоти, убогості та послуху, через які чоловічі і жіночі родини богопосвяченого життя наслідують убогого, чистого і слухняного Ісуса Христа. Євангельські ради чи обіти, які складають ченці, є основним способом присвятити себе Христові у чернечому стані. Для багатьох факт складання обітів може викликати здивування: навіщо відмовлятися від стількох благ? Йдеться не лише про відмову від подружжя, приватної власності або можливості діяти за власною волею, а й про інші щоденні блага. Однак ця необхідна відмова не суперечить справжньому поступу особистості; навпаки, вона приносить велику користь для очищення серця, духовної свободи та запалу любові. Пресвята Богородиця та чимало святих засновників богопосвячених спільнот є тому підтвердженням. «Через обіти або інші священні зобов’язання, прирівняні до обітів з огляду на їхній особливий характер, якими християнин зобов’язується до згаданих трьох євангельських рад, він цілковито віддає себе у владу того, кого найбільше любить, – Бога; так він у новому й особливому званні віддається служінню Богові та Його прославі, – навчає Догматична конституція про Церкву. – Охрестившись, християнин вмирає для гріха і посвячується Богові; але щоб благодать Хрещення могла принести ще багатші плоди, через обітування перед Церквою дотримуватися євангельських рад він наміряється звільнитися від перешкод, які могли б відвертати його від ревності в любові й від досконалості в богопоклонінні, тому ще глибше присвячує себе служінню Богові».
Отож у чернечому стані ключовим є пріоритет Бога. Ба більше, такий спосіб життя стає можливим саме завдяки Христу, щоб цілковито жити в єдності з Ним і виконувати Його волю в Церкві. У цьому світлі обіт чистоти не є відмовою від любові; навпаки, він робить серце здатним любити більше й вільніше. Іншими словами, любити цілковито, як Христос. Йдеться про любов, яка вимагає пильності в особистих стосунках із Христом, наповнює серце й відкриває його, щоб воно могло дарувати себе іншим і любити безкорисливо. Своєю чергою, обіт убогості є свідченням того, що, зустрівши Христа, богопосвячена особа знайшла прихований скарб і з любові відмовляється від усього, що перешкоджає їй цілковито наслідувати Христа. Цей обіт ще більше наближає до Христа, Який став бідним, щоб збагатити нас (2 Кор. 8, 9). Таким чином серце може залишатися вільним щодо інших благ, щоб поставити на перше місце Боже Царство та надію на Боже Провидіння (Мт. 6,33). Відтак через обіт послуху богопосвячена особа віддає себе волі Бога, щоб ототожнюватися з Христом, слугою Божим, і дозволити Святому Духу вести її, відкриваючи волю Небесного Отця через настоятелів.
Вибравши шлях посвяти Богові, чернецтво покликане постійно обирати волю Бога (пор. Євр. 10, 5-7). У такий спосіб досягається поступове уподібнення до Христа, єднання з Ним за прикладом Його єдності з Небесним Отцем. На цей зв’язок вказує католицький богослов Ганс Урс фон Бальтазар: «Суть Його існування як Сина полягає у вічному і нерозривному обітуванні Отцю, – зауважує Бальтазар. – Він не просто слухняний: Його буття є цілковитою слухняністю, і саме це дає Йому вічну свободу. Він не просто вбогий: Його буття і є вбогістю, оскільки Його вічне багатство полягає в тому, що Він не володіє нічим, що не належить Отцю, і кладе все до ніг Отця. Він не просто чистий: Його буття і є чистотою, бо в Ньому не може бути нічого, що не випливало б від початку до кінця з досконалої і неподільної вірності любові до Отця; володіючи в собі найвищою плідністю. Син не просто має місію: Він і є місією Отця. Він не належить собі, а повністю належить Отцю».
Боже покликання і пророче служіння
Покликання до богопосвяченого стану є особливим запрошенням Ісуса, Який звертається до тих, хто готовий цілковито шукати Бога та уподібнюватися до Нього через монаші обіти. Це палке бажання, яке пробивається крізь чимало перешкод, що заглушують Божий голос – можливість покинути звичне життя в пошуку найглибшого бажання свого серця. Євангельським прикладом цього є два Христові учні, які покинули Івана Хрестителя та пішли за Ісусом (Ів. 1,35-40). Коли Ісус запитав їх, що вони шукають, ті, приголомшені, і не в змозі висловити це словами, відповіли: «Учителю, де перебуваєш?». Приваблені Ісусом, вони бажають не лише пізнати Його, а й залишитися з Ним, навчитися жити як Він. «Ходіть та подивіться», – відповідає Христос. Йдеться про запрошення слідувати за Ним без будь-якого плану, бо важливою є лише особа Ісуса. Чернечий стан – це шлях ступання за Христом, можливість залишитися з Ним, щоб розділити з Ним Його шлях і спосіб життя, свідчачи повну приналежність, вірність та послух Божому покликанню. На цій дорозі необхідно постійно спрямовувати свій погляд на Вчителя, щоб свідчити не про себе, а про Христа. Така увага до особи Христа сприяє пізнанню Бога, Який дарує богопосвяченій особі любов, що втамовує спрагу її серця. Євангельські ради не можуть мати іншої основи, ніж Божа любов, влита «в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5,5).
Завдяки тісній єдності з Христом богопосвячені особи стають пророками Божого Царства, щоб «Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15,28). Пророки Старого Завіту поділялися на два типи: «nabi» та «roèh». Перші були покликані до пророцтва і так глибоко відчували це покликання, що сприймали його майже як «неможливу місію», на межі своїх можливостей. Другі давали свідчення життя, промовляючи Божим словом, щоб допомогти народу повернутися до життя у вірності Богові. Ці особливості пророчого служіння є притаманні чернецтву – живому пророцтву Христа.
Зіставляючи риси старозавітних пророків з очікуваннями людей, можна виділити кілька особливостей, якими повинні відзначатися ченці, щоб бути пророками для сучасного світу. Перша визначальна риса пророків – бути «Божою людиною» (1 Цар. 12,22; 13,7,14), що стає можливим внаслідок цілковитого проникнення Бога в життя. Через стосунки єдності пророк уже не живе для себе, а належить Богові. Звичайно, пророк може переживати кризи та труднощі, однак в кінцевому результаті відкривається Божим планам і йде туди, де його кличе Господь. Внаслідок податливості до дії Бога пророк здобуває досвід Бога, який поглиблює його покликання та зміцнює в майбутніх ситуаціях, що вимагають неабияких зусиль. Однак пророк відчуває мир на душі, плекаючи в духовному житті думки, почуття, надії та бажання, наповнені життєвою близькістю Бога.
Друга риса пророка полягає в тому, що він є людиною Слова, тим, хто говорить від імені Бога (пор. Єр. 1,9; Іс. 51,4). Бог сповіщає пророку Слово, яке він повинен проголошувати навіть ціною страждань, переслідувань та мучеництва. Схожим чином богопосвячені особи мають живитися Божим Словом, яке освітлює їхнє життя та є центром їхнього євангельського свідчення. Як і пророки, ченці вказують на радикальність слідування за Богом, що проливає іншим світло на їхнє релігійне занедбання або віддаленість від Бога. Ченці відчувають свою слабкість та обмеження, а тому покладаються на Бога; вони близькі до сьогодення, а тому кидають йому виклик, щоб підготувати його до приходу Христа. Реалізація покликання до монашого стану зобов’язує постійно шукати Бога, розпізнавати Його волю, щоб Христовий спосіб життя втілювався у повсякденному житті молитви та праці. Таким чином богопосвячені особи стають знаком Божого Царства для інших.
_________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 44, 46.
V. BERZOSA, La vita consacrata, (Quaderni del Concilio, vol. 22), Shalom editrice 2022, 14-15, 19-22.
