Віра Церкви (56): звіщення керигми – першочергове завдання євангелізації

о. Яків Шумило, ЧСВВ

У попередньому епізоді ми зазначали, що діло євангелізації безпосередньо пов’язане із Святим Таїнством Хрещення, яке вкорінює людину у Христі – центрі будь-якої євангелізації. Метою євангелізації є звіщення померлого і воскреслого Христа, аби через Нього і в Ньому кожна людина досягла спасіння і дійшла до розуміння правди. Церкві було доручено велике завдання – зробити Христовими учнями всі народи (Мт. 28, 19-20). У цьому епізоді ми поглянемо на пріоритет Божої любові, основоположну роль Христа у євангелізації та шлях передавання віри в щоденному житті.

Особистий вимір євангелізації

Відправною точкою будь-якої євангелізації є запитання: «Ким для мене є Ісус Христос?». Завдання Церкви – привести людину до особистого досвіду Бога, об’явленого в Ісусі Христі – єдиного Спасителя. Внаслідок особистої зустрічі з Христом людина може досвідчити, що Бог її любить, а отриманий досвід Божої любові спроможний змінювати життя та робити людину віруючою. Своєю чергою, віра поглиблюється через навчання істин віри, глибше пізнання Христової науки, життя Церкви та інших особливостей християнського життя. Якщо Божа любов не торкнулася життя людини, то годі від неї вимагати дотримання моральних норм, пов’язаних із християнською вірою.

Євангелізація є постійним процесом, який має відбуватися насамперед у самій Церкві. Бо коли у християнських спільнотах занедбується діло євангелізації, то поступово християни втрачають серцевину своєї віри, обмежуючись виконанням зовнішніх правил, значення яких часто не розуміється. Внаслідок цього серед членів християнських спільнот закрадається формалізм – дотримання зовнішньої форми у різних церковних сферах: літургії, поведінці, дисципліні, виконанні християнських обов’язків тощо. Натомість євангелізація повертає християнські спільноти до серцевини віри – особистої зустрічі з живим Христом. У цьому контексті основоположне значення має сила Божого слова, яке навчає, навертає, зворушує серце та повертає до основ віри. Тому перед тим як євангелізувати, необхідно самому пережити особисту зустріч з Ісусом Христом.

Ісус є не лише свідченням дії Бога в світі, а й навчає кожного християнина шляху досягнення єдності з Богом. Христос, як Сам одного разу сказав, є дверима, крізь які людина, увійшовши, досягне спасіння (Ів. 10,9). Якщо двері є частиною будівлі, до якої вони забезпечують доступ, то Ісус є не лише посередником спасіння, а й самим спасінням і життям (пор. Ів. 14,6), показуючи шлях до дому Небесного Отця (Ів. 14,2-3). Тому християни покликані самі навчатися від Христа і в такий спосіб навчити інших, як поєднатися з Богом. «Проповідуючи Євангеліє, Церква залучає тих, хто слухає, прийняти віру та її сповідувати; налаштовує на хрещення; вириває з рабства гріха; поєднує їх із Христом, щоб через любов вони зростали в Ньому до повноти досконалості», – читаємо в Догматичній конституції про Церкву ІІ Ватиканського Собору.

Пріоритет керигми

Отже, євангелізувати означає робити присутнім Ісуса Христа і Його любов у цьому світі, щоб кожна людина почула, що Христос «полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2,20). Тому важливою складовою євангелізації є керигма – перша звістка про померлого і воскреслого Христа, Який є моїм Спасителем, Господом і Месією. Під час події Зіслання Святого Духа апостоли починали проповідь про Христа не від філософських трактатів чи складних богословських систем, а від звіщення розп’ятого і воскреслого Христа у силі і простоті керигми. Серцевина цього християнського послання полягає в кількох основоположних твердженнях, звернених до кожного особисто: Бог любить тебе; Ісус своїм життям, смертю і воскресінням розповідає про безмежну любов Небесного Отця; Бог воскресив Його з мертвих і тепер Він живий; Христос з тобою кожного дня, щоб просвічувати, визволяти та дарувати тобі силу. Ці прості та водночас надійні істини віри є надзвичайно актуальні в нашу епоху, позначену релятивізмом та моральним сум’яттям. Християнство починається не з правил, а з Особи – Ісуса Христа. Тому в основі Євангелія лежить краса спасенної Божої любові, об’явленої в Ісусі Христі, Який помер і воскрес задля нашого спасіння.

Тож Церква завжди повинна повертатися до керигми, яка дарує надію, оживляє любов та оновлює в серці людини віру. Без неї жодна церковна діяльність не принесе плодів. Можна сказати, що проста формула християнської керигми є основою істин віри. Богослов’я, своєю чергою, тлумачить та прояснює їх. Наприклад, христологія навчає, що означає, що Ісус є істинним Богом та істинною людиною; сотеріологія – як людина спасається Божою благодаттю; а еклезіологія запрошує поміркувати над Церквою, Тілом Христовим, де досягається спасіння у Христі. Крім того, керигма оживляє душпастирську діяльність і життя християн. Наприклад, катехизацію не можна починати від Божих заповідей, не звістивши спочатку про живого Ісуса, а кожна проповідь у Церкві повинна не лише містити моральний чи доктринальний вимір, а й відзначатися керигматичною складовою. Своєю чергою у родині батьки повинні простими словами і щирими свідченнями розповідати своїм дітям про Божу любов. Кожен із християн постійно потребує євангелізації, яка є керигматичною. У житті бувають моменти падіння, рутини чи «сухості», а керигма, наче дощ, освіжає суху землю душі, оновлюючи її. Одного разу катехит запитав семирічного хлопчика, чому він є християнином. Той відповів: «Тому що Ісус любить мене, помер за мене і тепер живе зі мною». Це є суттю керигми, правдою без прикрас та ускладнень.

Євангелізація у динаміці взаємин з іншими

До євангелізації покликана вся Церква. Кожен християнин є місіонером, адже зустрів любов Бога в Ісусі Христі та відчуває спонукання ділитися нею. Зростати як євангелізатор можна тоді, коли краще пізнаємо, поглиблюємо свою любов і даємо виразніше свідчення Євангелія. У цьому контексті недосконалість людини чи обмеження не є перешкодою, щоб відмовитися від цього завдання.

Народи, які прийняли Євангеліє, також стають суб’єктами, носіями євангелізації. З передачею культури євангелізований народ передає свою віру. У цьому сенсі важливо звертати увагу на народну побожність, де можна побачити, як прийнята віра втілилася в культурі й продовжує передаватися. Ця побожність, духовність або народна містика символічно виражає зміст віри, підкреслюючи в акті віри важливий аспект – шлях до зустрічі з Богом. Народна побожність, оживлена євангелізаційною діяльністю, виражає багатство цінностей. У ній проявляється спрага Бога, люди стають здатними до самопожертви та актів героїзму віри; вона збуджує відчуття Божого батьківства, Його люблячої та повсякчасної присутності, наставлення терпеливості, носіння щоденного хреста в повсякденному житті, самовідданість та відкритість до інших.

У цьому контексті Папа Франциск нагадує про форму проповідування, яка стосується всіх як щоденне завдання. «Йдеться про передавання Євангелія людям, з якими ми спілкуємося, – як найближчим, так і незнайомим. Це неформальне проповідування, яке може здійснюватися під час розмови і яке також здійснює місіонер під час відвідування якогось дому. Бути учнем означає мати постійну готовність нести іншим любов Ісуса, і це відбувається спонтанно в будь-якому місці: на вулиці, на площі, на роботі, в дорозі», – навчає Святіший Отець у Апостольській адгортації Evangelii gaudium.

___________________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48.

ІІ Ватиканський Собор, Декрет про місійну діяльність Церкви «Ad gentes», 7

G. MORADO, La Chiesa è per l’evangelizzazione, (Quaderni del Concilio, vol. 19), Shalom editrice 2022, 36-37.

PAPA FRANCESCO, Evangelii Gaudium, in URL: < https://www.vatican.va/content/francesco/it/apost_exhortations/documents/papa-francesco_esortazione-ap_20131124_evangelii-gaudium.html > (in 05/02/2026), 127, 164.