Віра Церкви (54): джерело єдності Церкви, яка об’єднує різні народи
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Божий народ охоплює різні народи світу. Завдяки різноманіттю культур, які його збагачують, Церква, за словами Папи Франциска, нагадує багатогранник, що відображає сукупність усіх окремих елементів, які зберігають свою самобутність. Така єдність охоплює різні народи та дає змогу зберегти неповторність кожної людини. У цьому епізоді ми розглянемо деякі зв’язки, які дозволяють підтримувати єдність Божого народу.
Три зв’язки єдності Церкви
Вічною парадигмою Церкви є Пресвята Трійця – єдиний Бог у трьох божественних Особах, Який є джерелом будь-якої любові. Наслідування Христа робить людину причасною до життя Пресвятої Трійці, в Якій усе стає єдністю. Святий Дух творить гармонію та обопільну любов у Церкві, адже є зв’язком любові між Отцем і Сином. Таким чином Святий Дух будує в Церкві єдність серед різноманіття. Папа Франциск у Апостольській адгортації «Evangelii Gaudium» зауважує, що єдність ніколи не є однорідною, а завжди – багатоформною гармонією, а євангельське послання є транскультурним. «Отож серед усіх племен землі є один Божий Народ, бо з усіх народів Він збирає собі громадян Царства – не земного, а небесного. Адже всі розсіяні по світу вірні спілкуються з іншими у Святому Дусі, так що й той, хто проживає у Римі, знає, що й ті, що в Індії, – то його члени… А що Царство Христове не від світу цього (пор. Ів. 18,36), то Церква, тобто Народ Божий, наближаючи те Царство, нічого не робить на шкоду земним благам жодного з народів, а навпаки плекає й переймає від різних народів ті таланти, цінності і звичаї, які є добрими, а перейнявши – очищує, укріплює та підносить», – навчає Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium. Церква складається не лише з різних народів та їхніх культур, а й із різних станів (священничого, чернечого…), обов’язків та місцевих Церков. І в цій різноманітності проявляється вселенський вимір Божого народу, у якому виражається як найміцніша єдність, так і множинність та різноманітність, які не перешкоджають єдності, а радше надають їй характер спільності.
Таким чином еклезіологія (вчення про Церкву) ІІ Ватиканського Собору є еклезіологією спільності, чи то пак сопричастя. Першою сув’яззю цього сопричастя є зв’язок сповідання віри, тобто приймання з вірою всього, що міститься у Символі віри, та слідування Вчительству Церкви, яке покликане автентично тлумачити записане чи передане Боже слово. Другою сув’яззю спільності є літургійний зв’язок Святих Таїнств, передусім Хрещення та Євхаристії, адже завдяки Хрещенню людина входить у спільноту Церкви, а Євхаристія є джерелом і вершиною всього християнського життя. Третьою сув’яззю є зв’язок спільності з пастирями – єпископами, яким допомагають пресвітери (священники), що діють у сопричасті з Папою Римським; усі вони утворюють так звану ієрархічну сув’язь спільності. «Повною мірою включені до церковної спільноти ті, хто, маючи Духа Христового, приймає весь її устрій та всі усталені в ній засоби спасіння і в цій видимій структурі поєднуються із Христом, Який править нею через Верховного Архиєрея та єпископів; поєднується зв’язками, якими є визнання віри, Святі Таїнства, церковне правління і сопричастя», – підсумовує Догматична конституція про Церкву.
На шляху єдності
ІІ Ватиканський Собор зазначає, що в Католицькій Церкві існує повнота трьох згаданих сув’язей, однак перелічує й християн-некатоликів як тих, хто не має або не живе ними в цілісності або повною мірою, чи то йдеться про визнання віри, чи про Святі Таїнства, чи про сопричастя з пастирями. Соборні документи навчають, що об’єднуючим таїнственним зв’язком, який уможливлює досягнення повної єдності між християнами, є Свята Тайна Хрещення, яка поєднує Католицьку Церкву з Православною Церквою та протестантськими громадами. Однак, наприклад, із багатьма церковними спільнотами протестантів існує різниця в розумінні Євхаристії та Святих Таїнств, а також у самому понятті сакральності. Натомість Католицька Церква визнає Святі Таїнства Православних Церков, однак у цьому випадку бракує сопричастя в пастирському служінні (зокрема з Папою Римським). З цієї причини неможливим є спільне служіння Божественної Літургії католицьким і православним священнослужителем, адже спільне звершення Євхаристії – це не вираження побожного прагнення єдності, а підтверджувальна, кульмінаційна і завершальна ознака повної єдності Христової Церкви. Звичайно, з багатьма християнами католики мають чимало спільних ознак (спільність у молитвах, духовних благах, шанування Святого Письма, любов до Христа…), однак така злука ще не є ознакою повного зв’язку єдності. Догматична конституція про Церкву згадує також тих, які різним чином прямують до Божого Народу, й тих, хто ще не прийняв Євангелія, однак наголошує, що до католицької єдності Божого народу покликано всіх людей.
Церква – видимий знак єдності
Підсумовуючи, можна сказати, що концепція Церкви як Божого народу є важливим кроком на шляху до повної єдності між християнами. Церква є плодом віковічного рішення Триєдиного Бога та Його дії в історії, уособлюючи у світі спільноту різних людей, об’єднаних у любові. Ба більше, Церква покликана бути у Христі таїнством спасіння для всього світу, знаком і знаряддям найглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду. Таким чином місія Божого народу полягає в тому, щоб нести світові надію і Боже спасіння: бути знаком Божої любові, яка закликає всіх до дружби з Ним. Його метою є Боже Царство, започатковане на землі Христом і яке має бути проповідуване для всіх народів землі, аж поки не виявиться у своїй повноті під час другого приходу Христа. Тому бути Церквою, Божим народом, згідно з предвічним Божим задумом, означає бути Божою закваскою в світі, звіщаючи у ньому Боже спасіння, даруючи людині надію, прийняття, любов, прощення та підбадьорення. З цієї причини Церква повинна завжди тримати свої двері відкритими, звіщаючи Христове Євангеліє всім, хто ще не пізнав Його, а також тим, хто вже в Церкві, утверджуючи Божий народ у вірі. Саме таким є розуміння Божого народу, яке дозволяє уникнути інтерпретації поняття народ у виключно біологічному, расовому, культурному, політичному чи ідеологічному сенсі.
На завершення погляньмо на уривок з т. зв. Символу віри Божого народу, який відображає стислий виклад навчання ІІ Ватиканського Собору. У цих словах міститься навчання про Церкву, яке Папа Павло VI виголосив 30 червня 1968 р. у проповіді з нагоди завершення «Року віри». «Віруємо в єдину, святу, католицьку й апостольську Церкву, збудовану Ісусом Христом на камені, яким є Петро. Вона є містичним Христовим Тілом: видима громада з ієрархічною структурою і, водночас, духовна спільнота; це земна Церква, Божий народ, що звершує паломництво на землі, а також Церква, сповнена небесними благами; вона є тим зародком і первістком Царства Божого, через яке протягом усієї людської історії тривають діяння і відкупительне страждання Христа, і яке прагне до свого досконалого звершення у славі, коли настане повнота часу, – зазначає Святіший Отець. – Дочасно ж Господь Ісус формує свою Церкву через Святі Таїнства, які походять з Його повноти. Саме завдяки ним члени Церкви долучаються до таїнства смерті й воскресіння Христа в благодаті Святого Духа, Який є джерелом життя й діяння Церкви. Тому вона є святою, хоча й включає в себе грішників, оскільки не має іншого життя, окрім життя благодаті: живучи цим життям, її члени освячуються, а віддаляючись від нього, потрапляють у тенета гріхів і безладу, які перешкоджають сяянню святості. Тому Церква страждає і кається за ці гріхи, від яких, однак, має силу зцілити своїх дітей через Кров Христа і дар Святого Духа… Віруємо, що Церква, яку заснував і за яку молився Ісус Христос, міцно об’єднана у вірі, літургійному звершенні та спільності з ієрархами. У лоні цієї Церкви багато різноманітних літургійних обрядів, закономірне розмаїття богословських і духовних спадщин та партикулярних особливостей, які аж ніяк не шкодять єдності, а ще більше її унаочнюють. Визнаючи також, що поза організмом Христової Церкви є численні елементи істини й освячення, які належать їй і схильні до католицької єдності, і, вірячи в дію Святого Духа, Який пробуджує в серцях Христових учнів любов до цієї єдності, ми маємо надію, що християни, які ще не перебувають у повному сопричасті з єдиною Церквою, одного дня поєднаються в одній отарі й під одним Пастирем. Віруємо, що Церква необхідна для спасіння, адже Христос, єдиний Посередник і єдиний шлях спасіння, присутній задля нас у Своєму Тілі, яким є Церква».
_________________________
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 1, 11, 13, 15-16.
S. PIÉ -NINOT, Il Popolo di Dio, (Quaderni del Concilio, vol. 18), Shalom editrice 2022, 83-84.
PAPA FRANCESCO, Evangelii gaudium, in URL: < https://www.vatican.va/content/francesco/it/apost_exhortations/documents/papa-francesco_esortazione-ap_20131124_evangelii-gaudium.html > (in 21/01/2026), 117, 236.
