Віра Церкви (43): Церква – таїнство Пресвятої Трійці
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична Конституція про Церкву ІІ Ватиканського Собору вже своєю назвою вказує на Бога – «Світло народів» (Lumen Gentium). Справжнім світлом для світу є Господь, Який прийшов у цей світ, щоб сповнити споконвічний задум спасіння. Церква, своєю чергою, є знаряддям та знаком щонайглибшого єднання з Богом і єдності всього людського роду. Тому Собор повертає нас до надприродних витоків Церкви – Пресвятої Трійці.
Дія Отця
Описуючи історію спасіння, Догматична Конституція про Церкву розповідає про план Небесного Отця, який звернений на все людство. Створюючи світ, Він забажав у Сині зробити людей співучасниками свого життя. Незважаючи на трагічну подію гріхопадіння, Отець не залишив людину, а послав у світ Сина – Ісуса Христа, щоб засвідчити свою близькість. Тому батьківська турбота є пріоритетною складовою відносин між Богом та людьми. Цікаво, що в багатьох народів слово «батько» використовується у зверненні до божества, оскільки в патріархальних культурах батько є орієнтиром для сім’ї. Його сприймають як позитивно, так і негативно. У Старому Завіті Бог також виражається як батько. У цьому контексті можна побіжно сказати, що в Біблії батьківське ставлення набуває також відтінків материнської ніжності (Ос. 11,1-4).
Якщо Бог є небесним батьком для людства, то люди між собою є братами і сестрами. Це одна з тем християнства. У біблійній історії спільним знаменником братерства була спочатку приналежність до вибраного Богом ізраїльського народу. Однак на сторінках Святого Писання простежується факт, що Бог не є просто національним Богом Ізраїлю, а визнається (особливо у книгах Мудрості) як єдиний Бог Творець для всіх народів, а тому – батько усіх народів. Таким чином Бог є батьком народів світу через свою роль Творця, тоді як батьком Ізраїлю – завдяки обранню. Відтак на сторінках Нового Завіту ми бачимо, що Господь дарує універсальний характер Божого батьківства завдяки приходу в цей світ Ісуса Христа, у Якому пропонує спасіння всім народам. Відтепер кровне споріднення, приналежність до одного народу, як це вважається в юдаїзмі, не є необхідними для того, щоб називатися Божими дітьми. Ключовим аспектом стає віра в Господа Ісуса, чинна любов’ю (Гал. 5,6).
Пізнати Небесного Отця можна завдяки Сину. Новий Завіт не говорить безпосередньо про Бога самого по собі, але знає Його як Бога «когось», тобто як Бога і Отця Ісуса. Ісус називає Бога «Отче», при цьому Він вдається до ласкавого і знайомого терміну ἀββᾶ (батечку), а в молитві запрошує і своїх учнів звертатися до Нього «Отче наш» (пор. Мт. 6,9-13). Про батьківство Бога Ісус розповідає, зокрема, у притчі «Про блудного сина», яку сьогодні часто називають притчею «Про милосердного батька» (пор. Лк. 15,11-32). Християни називають Бога-Отця батьком, а Ісуса сином, адже ці означення виражають знайомі нам стосунки та належать до безпосереднього, спільного досвіду кожної людини. Звичайно, Господь набагато перевищує людські уявлення про батьківство, досвід якого не завжди є позитивним, а тому пропонує своє батьківство, яке досконаліше за земне. У цьому контексті земне життя Ісуса є прикладом стосунків між батьком та сином. Тому не лише божественна природа Ісуса, а й людська допомагає пізнати Бога у стосунках батьківства. Христос, будучи людиною, є нашим братом і вказує нам шлях єдності з Богом-Отцем. А в Ньому Боже батьківство спрямоване до всього людства. З цього випливає, що знання про Бога та божественні взаємини посилаються на Ісуса. Відтепер про Бога мислиться у формі взаємин з Ісусом.
Місія Сина
Документи Церкви часто покликаються на спадкоємність між покликанням Ізраїлю та народженням Церкви. Підкреслюючи те, що об’єднує її з ізраїльським народом, Церква водночас вказує на свого засновника – Ісуса Христа, Який є ключовим виразником задуму Небесного Отця. Євангелії підкреслюють, що Ісус є посланцем Отця (пор. Лк. 4, 18.43; Ів. 3,17; 5,38; 8,42). Він сам кличе учнів бути Його супутниками, звіщати Його послання (пор. Мт. 3,14) і посилає їх у світ, як Отець послав Його (пор. Ів. 17,18). «Христос, щоб сповнити волю Отця, дав на землі початок Царству Небесному, об’явив нам таїнство Отця і своїм послухом учинив ізбавління. Церква ж, тобто вже таїнственно присутнє Христове Царство, зростає у світі Божою силою. Знаком цього початку і зростання були кров та вода, що витекли з пробитого боку розп’ятого Ісуса (пор. Ів. 19,34)», – читаємо у Конституції Lumen Gentium. Отці Церкви вбачають у крові й воді Хрещення і Євхаристію, тобто Святі Таїнства, через які людина стає частиною церковної спільноти. Метафорично кажучи, так як із боку сплячого Адама народилася Єва, так само з пробитого боку Христа народилася Церква. Для Отців Церкви було важливо підкреслити зв’язок між смертю Христа, його жертвою за нас і народженням Церкви, яка звершує в Євхаристії його смерть і воскресіння, де споживання одного Євхаристійного хліба чинить усіх одним тілом. Господні Тіло й Кров живлять тіло людини, а також чинять її тілом Христа (пор. І Кор. 10,17), здійснюючи у такий спосіб справжній союз з Богом. Тому спільна участь у Євхаристії є вираженням церковного сопричастя.
Місія Святого Духа
Єдності з Богом неможливо досягти без дії Святого Духа, Який освячує Церкву та дає віруючим доступ до Отця через Сина. На антропологічному рівні Дух перебуває у серцях вірних, наче у храмі (пор. 1 Кор. 3,16, 6,19). Називати Церкву «храмом» або називати самих віруючих храмом означає визнати в них присутність Духа Божого, Який молиться і заступається за них з невимовним стогоном (пор. Рим. 8,26) і засвідчує їм дарований стан синів і дочок Небесного Отця.
Нелегко осягнути ідентичність Святого Духа, а тому Церква і Святе Письмо використовують кілька образів, які намагаються розповісти нам про Його природу й функції. Один із образів – джерело води (пор. Ів. 4,14, 7,38-39), яке дає людині ласку життєдайного звільнення з гріха, полегшення та зцілення серця. Святому Духові також належить заслуга відновлення у Божій благодаті тих, хто перебуває в гріху, хто живе в стані духовної смерті та позбавлений справжнього життя. Іншими словами, коли ми говоримо про Духа, то йдеться про силу повертати людину до єдності з Христом, до оновленого життя у вірі, перетворюючи гріх на ласку, а ненависть на любов. Господь супроводжує людину люблячою присутністю і силою Святого Духа, Який постійно відроджує та зцілює зранене людське серце, а також очищує його в не раз брудному потоці скандалів і гріха. Свята й освячуюча, безкорислива й благодатна природа, притаманна Святому Духові, постійно діє в Церкві, завжди її оновлюючи. Церква омолоджується Духом, щоб без плям і зморшок (пор. Еф. 5,27) досягти досконалого єднання з Христом.
Отже, джерело Церкви знаходиться в Пресвятій Трійці – Отці, Сині і Святім Дусі. Церква бере початок із задуму Отця, з діяння Сина та з освячуючого подиху Святого Духа. Тому Пресвята Трійця є основою, яка має бути зразком для всієї Церкви, щоб вона свідчила про таїнство божественних взаємовідносин і дедалі більше ставала одним Божим народом. Це стає можливим завдяки Божій любові – найчистішій, безкінечній та вічній, яку прагне і шукає кожна людина. Божа любов є джерелом життя, яке Господь дарує людині, адже в Ньому ми живемо, рухаємося й існуємо (пор. Ді. 17,28). Тому найсильнішим доказом того, що ми створені на образ Пресвятої Трійці, є життя у стосунках любові, якої можемо навчитися від Ісуса Христа та завдяки силі Святого Духа жити нею. У такий спосіб втілюється приналежність до Церкви.
____________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 3,4.
C. MILITELLO, Il mistero della Chiesa, (Quaderni del Concilio, vol. 16), Shalom editrice, 2022, 31-32, 41,43,48-50.
