Віра Церкви (55): Святі Таїнства та місія всіх охрещених
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium зазначає, що вся діяльність та ідентичність Церкви спрямовані на євангелізацію. Церква, як вселенське Таїнство спасіння, поширює Боже Царство, що тотожне проповіді Євангелія. У цьому епізоді поглянемо на витоки цього покликання, яке пов’язане зі Святими Таїнствами Хрещення і Миропомазання.
Місія Сина і Святого Духа
Святі Тайни Хрещення і Миропомазання відсилають до джерела євангелізації – вічної любові у Пресвятій Трійці. Господь зі своєї доброти добровільно забажав поділитися з людиною повнотою Свого єства, щоб зробити нас «учасниками Божої природи» (2 Пт. 1,4), синами і доньками Бога за благодаттю. Саме тому у світ приходить Божий Син – посланець Небесного Отця. Ісус, будучи правдивим Богом, «задля нас і нашого ради спасіння зійшов із небес, воплотився з Духа Святого і Діви Марії і став людиною». Апостол Іван Богослов пише: «Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через нього» (Ів. 4,9).
Завдяки своїм словам і ділам Христос відкриває кожній людині шлях до Бога: «Я – дорога, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Ів. 14,6). З цією метою Ісус залишає маленький Назарет, щоб оселитися в Капернаумі, справжньому гамірному портовому місті, яке відвідувала велика кількість людей. Він починає свою проповідь там, де люди зазвичай збираються: у синагозі (Мк. 1,21), згодом отримує великий успіх і багато людей починають Його шукати. Однак Його місія не пов’язана з людською славою, а спрямована на звіщення людям Божого Царства, відмінного від стандартів земного успіху чи визнання. Якщо тогочасні популярні релігійні лідери на зразок фарисеїв возвеличуються або ігнорують простолюддя, то Ісус сміливо руйнує бар’єри: Він приймає малих і старших, бідних і багатих, хворих, прокажених і біснуватих, іноземців і тих, хто мав кепську репутацію. Він знав, що не здорові, а хворі потребують лікаря, і тому приносить їм цей лік – Божу близькість, яка виявилася у Його словах, чудесах і знаках. Христос солідарний з усіма хворими та грішниками; Він стає на бік немічних, страждаючи за них аж до смерті на хресті. Тому апостол Іван підсумовує: «Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас і послав Сина свого – примирення за гріхи наші» (1 Ів. 4,10). Іншими словами, Ісус звіщав Боже Царство всім людям. Тому приходив туди, де вони жили (пор. Мт. 9,35), не чекаючи поки вони першими наважаться прийти до Нього. Основний зміст Його проповіді – звіщення близькості Божого Царства.
Другим посланцем Небесного Отця є Святий Дух; Його місія нерозривно пов’язана з посланництвом Сина. У день П’ятидесятниці Святий Дух сходить на Христових учнів, щоб перебувати з ними повіки (пор. Ів. 14,16) та дарувати їм силу звіщати Євангеліє різним народам. Таким чином у силі Святого Духа Церква продовжує спасенне діло Христа. Декрет про місійну діяльність Церкви Ad Gentes ІІ Ватиканського Собору навчає, що причина місійної діяльності Церкви походить із волі Бога, Який хоче, щоб усі люди спаслися й дійшли до розуміння правди через Ісуса Христа – єдиного посередника між Богом та людьми. Тому Церква має обов’язок і водночас священне право євангелізувати. До здійснення цієї діяльності членів Церкви спонукає та любов, якою вони люблять Бога і бажають її розділити з усіма людьми доброї волі. Зрештою, місійна діяльність спрямована на те, щоб зібрати весь людський рід в один Божий Народ і щоб він став єдиним Тілом Христовим. «Тоді вже справді виповниться задум Творця, Який створив людину на свій образ і подобу, коли всі люди, відроджені у Христі через Святого Духа, однозгідно споглядаючи славу Божу, зможуть сказати: “Отче наш”», – читаємо у Декреті про місійну діяльність Церкви. Задля цього кожен член Церкви, у якому діє сила Хрещення, покликаний бути місіонером, свідчити про єдність із Богом, а через Нього – з людьми.
Сакраментальний характер місії
Діло євангелізації стосується всіх християн, які отримали Святе Таїнство Хрещення. Наслідком Хрещення є не лише прощення гріхів та входження в спільноту Церкви, а й вилиття Святого Духа на людину. Бог дарує охрещеним освячуючу благодать, щоб рости в доброму через моральні чесноти. Поряд із цією реальністю Хрещення позначає християн незгладимою духовною печаттю приналежності до Христа, яка не може бути стерта жодним гріхом. Своєю чергою з прийняттям Святого Таїнства Миропомазання хрещальний спадок доповнюється надприродними дарами, з якими миропомазаний отримує міць публічно визнавати Христову віру.
Так само, як життя передається з покоління в покоління, так і віра передається від охрещеного до охрещеного. З одного боку, християни є учнями, адже переймають від когось віру, а з іншого – місіонерами, адже також передають віру іншим. Цей подвійний вимір виявляє християнське покликання – жити в єдності з Богом, оскільки бути місіонером для інших означає, насамперед, бути з Богом, пізнавати Його, чутися Ним любленим і любити Його. Тому ті, хто прийняв Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання, беруть на себе зобов’язання свідчити Христа ближнім і далеким. Дари та сила Святого Духа, отримані у Хрещенні і Миропомазанні, а також приймання Євхаристії дають членам Церкви силу бути свідками Бога. Це покликання охоплює людину в її цілісності і підтримується молитвою, Святими Таїнствами та Божим словом, яке дозволяє пізнати Бога і звіщати Його тим, хто шукає правди про себе та світ.
Свідчення любові між Богом та людиною
Плекати єдність з Богом означає мати любляче серце, бачити в інших ближнього, знаходити для них час, приймати їх і цінувати як Божий дар. А також нести тягарі один одного (Гал. 6,2), відкидаючи егоїстичні спокуси, які постійно породжують недовіру та заздрість. У такий спосіб християнин покликаний ставати виявом любові між Богом і людством. Взаємини з Христом та з нашими братами і сестрами, яких любить Христос, становлять два нероздільні аспекти християнського життя. Знайшовши Господа Ісуса, християнин знаходить у Ньому також своїх братів і сестер. Ця істина є ключовою для плекання любові до ближнього, оскільки не завжди приємно спілкуватися з іншими та сприймати їх. Натомість погляд на іншого крізь призму Божого світла дозволяє бачити в ньому маленький промінь Бога, навіть коли ми знаємо його в іншому світлі. З цього покликання випливає необхідність шукати час, щоб бути з Богом у молитві. Цей благодатний час уможливлює розпалювання в серці людини вогню любові, який є справжньою життєвою силою християн. Як наслідок, діла й слова виявлятимуть це назовні, відображаючи ентузіазм євангелізації.
______________________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48.
ІІ Ватиканський Собор, Декрет про місійну діяльність Церкви «Ad gentes», 1,7.
Катехизм Католицької Церкви, Місіонер, Жовква 2002, 1272, 1305.
G. MORADO, La Chiesa è per l’evangelizzazione, (Quaderni del Concilio, vol. 19), Shalom editrice 2022, 13-14.
