Віра Церкви (68): місія богопосвячених осіб у Церкві
о. Яків Шумило, ЧСВВ
У попередніх епізодах, які стосувалися місійної природи Церкви, ми роздумували про важливість євангелізації. Догматична конституція Lumen Gentium зазначає, що до звіщення Євангелія покликані всі християни. Богопосвячені особи не є винятком, адже життям згідно з євангельськими радами є живим свідченням присутності Христа у світі. «Священний Собор підтримує і хвалить тих чоловіків і жінок, братів і сестер, які в монастирях, у школах, у лікарнях або ж на місіях прикрашають Невісту Христову своєю стійкою та смиренною вірністю згаданій посвяті, надаючи всім людям своє щедре і найрозмаїтіше служіння», – зазначає соборний документ про Церкву. У цьому епізоді погляньмо на кілька особливостей місійного виміру богопосвячених осіб.
Богопосвячені особи та світ
Варто зазначити, що не кожен Інститут богопосвяченого життя відзначається харизмою апостольської діяльності, оскільки існують типи Чинів чи Згромаджень, у яких перевага надається самоті й молитві, і таких монахів дуже рідко можна зустріти за межами монастиря. Однак сама їхня присутність уже є знаком Божої дії у світі, який проявляється через різні форми. Яскравим прикладом цього є свята Тереза від Дитяти Ісуса, яку Папа Пій ХІ 14 грудня 1927 року проголосив покровителькою усіх місій. На перший погляд це незвично, оскільки вона майже ніколи не залишала монастиря, належачи до Ордену Пресвятої Марії з гори Кармель, харизмою якого є споглядальна молитва. Однак її молитва та духовний досвід, описані в творі «Історія однієї душі», зробили її справжньою місіонеркою, яка й досі несе Боже слово та Божу любов у різні куточки землі. Тому головним завданням богопосвячених осіб є ділення Божою любов’ю через різноманітну співпрацю з місією Церкви відповідно до багатства харизми кожного чернечого Інституту.
Звичайно, чимало людей досі дивляться на богопосвячених осіб як на диваків, адже мають про них загальні або стереотипні уявлення. Причин може бути багато, однак ключовим аспектом стає віра. Без віри неможливо зрозуміти чернечий стан, а тим паче тоді, коли Бога сьогодні намагаються «прогнати» з життя суспільства. Світ, який забув про Бога, ще може зрозуміти місію богопосвячених осіб у допомозі нужденним, але навряд чи зрозуміє їхню посвяту Богові, їхнє свідчення про любов Христа до розгубленого людства і про волю Небесного Отця, щоб ніхто не загинув (Мт. 9,36; Ів. 6,39). Як можна без віри зрозуміти сенс життя, яке характеризується прагненням бути живою пам’яттю про спосіб життя Ісуса? Попри нерозуміння та брак віри, богопосвячені особи продовжують любити світ за прикладом Христа, уприсутнюючи в ньому перші плоди Божого Царства. Разом з матір’ю Церквою вони з болем приймають драми світу, молячись за нього.
Будування мостів
Завдання Церкви, частиною якої є богопосвячені особи, полягає у звіщенні Євангелія. Деколи можна почути, що світ сьогодні не готовий слухати Євангелія, не хоче бути євангелізованим. Однак це лише поверхневий погляд, якщо порівнювати сучасний церковний контекст із періодом ранньої Церкви. Після події Зіслання Святого Духа лише дванадцять апостолів разом з іншими сімдесят двома учнями Ісуса були покликані звіщати Євангелія всьому світу. Ба більше, тогочасний світ був настільки ворожим до Церкви, що мучеництво стало невід’ємною частиною християнського життя. Сьогодні ж світ є не настільки ворожим до віри, як радше байдужим. Іноді складається враження, що суспільство не особливо цікавиться релігією, а надто християнством. Йдеться не про поверховий інтерес, адже завдяки легкому доступу до інформації багато людей можуть похвалитися, що майже все знають про християнство. Цей феномен швидкоплинної цікавості спонукає багатьох зосереджуватися на інших речах, які видаються привабливішими за християнську віру. У схожій ситуації колись опинився апостол Павло, який прийшов із проповіддю Євангелія до мешканців Атен на Аеропаг (див. Ді. 17, 19-33). Він бачив, що атеняни були релігійним народом, оскільки спорудили пам’ятник «невідомому богу», а коли почули вістку про Христа, то не хотіли слухати, їм було нецікаво. Своєю чергою апостол Павло не відступив: спраглим новизни городянам, він виклав суть християнської віри – силу воскреслого Христа. Він не відступив перед початковим неприйняттям, презирством та, здавалося б, незначним успіхом своєї проповіді.
Особливості цієї проповіді показують вихідну точку для сучасних проповідей Євангелія. У всіх культурах, в кожній людині є пам’ятник «невідомому богу». Церква, яка є вчителькою євангелізації, зуміла пролити євангельське світло на цей «пам’ятник» і завдяки цьому знайшла своє чільне місце в різних епохах, в ареопазі будь-якої культури. Сьогоднішня ситуація не надто відрізняється від тієї, про яку ми чуємо на сторінках Діянь апостолів, адже світ, зокрема Європа, також може вважати Євангеліє чимось старим і давно відомим. Апостол Павло не докоряє атенянам, не зводить стін, звинувачуючи їх в ідолопоклонстві, але намагається проникнути в їхні серця, будуючи мости, щоб донести до них Євангеліє. Він нагадує їм, що вони релігійні люди, і це правда, бо голос Бога присутній у найглибших струнах людської душі, яку Він створив. У найпотаємнішому куточку душі живе «невідомий Бог», і людина відчуває тугу за своїм Творцем. Саме в ці глибокі і часто неправильно інтерпретовані струни серця необхідно донести звістку про воскреслого Ісуса, особливо тим, хто надіється на Нього, часто несвідомо.
Коли Ісус наштовхувався на неприйняття, Він не переставав дивитися на інших з любов’ю, яка є єдиною річчю, здатною роззброїти людину і торкнутися її серця. З іншого боку, скептики, ті, хто ніколи по-справжньому не вірили або втратили надію, ніколи не припиняли спостерігати за віруючими людьми та богопосвяченими особами, щоб спровокувати їх дати свідчення. Сьогодні багато хто кидає виклик християнам. В основі неприйняття, зокрема богопосвячених осіб, лежить запит зробити християнське свідчення правдивим. Звичайно, чернечий стан може шокувати і дивувати, однак він цінується з огляду на розкриття питання про сенс життя і найглибші прагнення серця. Тому членам Церкви інколи потрібно звільнятися від стереотипів і не боятися звіщати Євангеліє в усіх середовищах, навіть там, де люди, здавалося б, є найвіддаленішими чи байдужими до віри. Ба більше, таким людям варто присвячувати час і турботу, приводячи їх до заїзду Церкви, наче добрий самарянин, який лікує, заспокоює, втішає і відновлює радість життя (пор. Лк. 10, 29-37). В історії Церкви можна знайти чимало прикладів звіщення Доброї Новини, включно із засновниками різних Чинів і Згромаджень. Вірність Христові та харизмі чернечого Інституту, а також відкритість на звіщення Євангелія є доброю нагодою для чернецтва будувати мости між Церквою та світом.
Євангелізація і свідчення
Отож завдання Церкви звіщати Христа залишається незмінним від початку її заснування. Церква не має іншого Євангелія, окрім того, яке від самого початку отримала і яке зібрано в живому Переданні. Водночас воно є новим і незвіданим, адже кожен день проживається у силі Святого Духа в історії світу. З іншого боку, людина також не змінюється за своєю природою, яка пов’язана з Богом. Це означає, що не потрібно вигадувати чудодійну формулу чи стратегію євангелізації, оскільки людину спасають не вони, а живий Христос, присутній між нами (Мт. 28,20).
Відтак завдання богопосвячених осіб залишається тим самим, що й завжди: свідчити живого Христа через посвяту Богові, братнє/сестринське життя та залучення до здійснення конкретної місії власного чернечого Інституту. Якщо чернецтво автентично переживає своє покликання, люди це обов’язково помітять і тягнутимуться за справжніми прикладами чернечого життя. У такий спосіб богопосвячені особи ставатимуть добрими отцями й матерями, вчителями, які зігріватимуть серце тих духовних сиріт, що не довіряють іншим вчителям, позбавлені ідеалів, цінностей чи надій. Це особливо актуально для молоді, яка відчуває глибоку жагу до Бога і бажання пізнати справжнє обличчя любові. Йдеться про основоположні питання, глибоко вкорінені в людському серці, які дозволяють віднайти основу життя, навколо якої можна вибудувати власну ідентичність і відчуття приналежності до чогось, що перевершує саму людину. Деколи люди можуть не читати Євангелія чи інших книг Нового Завіту, однак дивитимуться на життя богопосвячених осіб і намагатимуться відчитати Христа саме через їхнє життя. Тому християни, а особливо чернецтво, повинні бути живим посланням Євангелія. Ба більше, у багатьох випадках вони можуть бути єдиним Євангелієм, яке люди ще готові читати.
________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 46.
V. BERZOSA, La vita consacrata, (Quaderni del Concilio, vol. 22), Shalom editrice 2022, 11-12, 33-37, 66-67.
