Жіночий капітал піклування

Олена Комісаренко

У цьому випуску ми розглянемо, як жіночий досвід турботи може стати джерелом оновлення економіки та праці, але без хибної самопожертви, що руйнує людину. Ці роздуми спираються на текст «Поза феміністичним підходом: інтеграція жіночого капіталу та турботи без самопожертви в бачення справедливості, рівності, різноманіття й включення для стійкої працевлаштованості» (англійською Beyond the feminist approach: Integrating feminine capital and care without sacrifice in the JEDI framework for sustainable employability) із книги «Феміністичні перспективи в дослідженнях бізнесу» (Feminist Perspectives in Business Studies), написаний учасницями спільноти «Жінки для Економіки» з руху Економіка Франциска, ініціативи Папи Франциска. Авторки – Валентіна Еразмо, Джорджія Нігрі, Лучія Маркеджані, Ділетта Паскуалотто та Анна Лаура Сіракуза.

Коли турбота втомлюється

Ми живемо в епосі накладених криз. Війна, кліматичні потрясіння, економічна нестабільність, нові хвилі бідності й тривоги. У всьому цьому є ще один, менш видимий фронт – фронт турботи. Хтось мусить доглядати за дітьми, хворими, літніми, людьми з інвалідністю. Хтось тримає на собі емоційну атмосферу в сім’ї, у колективах, у парафіях та громадах. Дуже часто цим «кимось» є жінка.

Авторки тексту, на який ми спираємося, говорять про справжню «кризу турботи»: суспільство надзвичайно залежить від догляду, але майже не вміє його визнавати й цінувати. Те, що тримає найуразливіших, не вважається «роботою», бо за це не платять, не оформлюють трудовий контракт, не зараховують у стаж. Економіка рахує валовий внутрішній продукт, прибутки, продуктивність, але не рахує безсонних ночей біля ліжка дитини, довгих розмов із підлітком у депресії, років догляду за старенькими батьками. І саме тут народжується питання: чи не будуємо ми всю економічну «забезпеченість» одних людей – на невидимому виснаженні інших?

Жіночий капітал чи жіноча втрата?

Щоб про це говорити, авторки вводять поняття «жіночий капітал» (англійською feminine capital). Йдеться не про стереотипну «ніжність» чи «емоційність», а про реальні вміння, які жінки часто розвивають саме через досвід піклування: здатність бачити людину в цілості, зважати на вразливих, думати про довший горизонт, будувати стосунки й мережі довіри, тримати разом те, що може розвалитися. Цей жіночий капітал може бути джерелом великого добра. На ньому тримаються системи охорони здоров’я й соціальних послуг, шкільні спільноти, парафії, сімейні бізнеси та малі громади. Проте є тонка межа, де капітал перетворюється на втрату. Це той момент, коли турбота переходить у самопожертву, що починає виснажувати саму жінку.

Авторки описують знайомий для багатьох сценарій: жінка ставить сім’ю на перше місце, але так, що її власне здоров’я, освіта, професійний розвиток, навіть базове відчуття гідності опиняються десь у кінці списку. У бідніших контекстах це може означати повну відсутність доступу до оплачуваної праці; у заможних – невидиме «самообмеження», коли жінка навіть не дозволяє собі визнати власну втому й несправедливість щодо себе.

У християнському середовищі ми добре знаємо слово «самопожертва». Але тут важливо розрізняти. Жертовна любов – це вільний рух особи, яка дозріває у дарі, зберігаючи гідність. Патологічна самопожертва – це повільне руйнування власного «я» під тягарем зовнішніх очікувань, страху ізоляції чи соціального тиску.

Пастка «жінки-диво»

Коли така жінка виходить на ринок праці, самопожертва часто просто змінює форму. Вона має бути «жінкою-диво»: бездоганною в офісі, ідеальною вдома, уважною до дітей і батьків, присутньою в громаді, при цьому ще й завжди усміхненою. Вона має встигати всюди, не просити про допомогу й за звичкою відчувати провину, що робить замало.

У моральній теології є думка: зло – це не тільки те, що ми робимо, але й те, що ми допускаємо. Якщо суспільство дозволяє собі жити на невидимій самопожертві мільйонів жінок, воно теж щось втрачає. Воно втрачає голос половини людства, її креативність, здатності та духовний внесок.

Від соціальної до корпоративної сімейної відповідальності

Авторки пропонують одну цікаву зміну оптики. Ми звикли до поняття «корпоративна соціальна відповідальність» – відповідальність компаній перед суспільством, довкіллям, працівниками. Вони додають ще один вимір - «корпоративну сімейну відповідальність» (англійською corporate family responsibility).

Ідея в тому, що компанія має чесно визнати: її працівники мають сім’ї, дітей, старих батьків, стосунки, які потребують часу й сил. Це не перешкода «справжній роботі», а частина реального життя людей. Якщо так, це має бути вписано в саму логіку організації праці: в темп, очікування, кар’єрні сценарії. Не як «пільга для слабких», а як нормальний базовий параметр.

Справедливість, рівність, різноманіття й включення

Ще одна важлива лінія тексту полягає в спробі вписати жіночий досвід турботи в ширше бачення справедливості, рівності, різноманіття й включення (англійською justice, equity, diversity and inclusion, JEDI). Авторки пропонують уявити, що справді справедливий порядок можливий там, де кожен (і чоловіки, і жінки) бодай певний час реально входить у роль того, хто доглядає.

У тексті часто з’являється поняття «стійка працевлаштованість» (англійською sustainable employability). Це важливе слово: йдеться не просто про те, «скільки людей зайнято», а про те, як вони живуть у цій праці. Чи дає робота людині можливість залишатися фізично й психічно здоровою? Чи дозволяє розвиватися, мати стосунки, бути присутньою в родині й громаді? Це добре перегукується з євангельським запитанням: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить?» (Мт 16,26).

Стійка працевлаштованість означає дещо інше: йдеться про такий тип праці, в якому людина не втрачає себе як особу. Тут жіночий досвід стає лакмусовим папірцем: якщо саме жінки «вигоряють» першими, значить, система побудована несправедливо. Авторки стверджують, що саме піклування є скарбом, який варто зробити видимим для економіки, політики й бізнесу, але при цьому вони твердо говорять: турбота не має бути тотожною саморуйнуванню.

Можливо, справжні зміни в економіці й праці почнеться не з того, що жінки стануть ще «ефективнішими», а з того, що вони спокійно й твердо скажуть, що їх турбота має ціну, а життя не належить повністю іншим, що я теж маю покликання – перед Богом, перед собою, перед світом.