Світ

Екуменічна дияконія: спільне соціальне служіння як мова єдності

У цьому випуску рубрики «Ойкономія: християнський погляд на економічне життя» звертаємося до теми екуменічної дияконії – спільного служіння, через яке християни відповідають на людські потреби й суспільні виклики.

Олена Комісаренко

У період Тижня молитов про єдність християн, що триває від 18 до 25 січня, доречно згадати, що молитва про єдність природно веде до спільної відповідальності та служіння у гуманітарному, соціальному та духовному вимірах.

Аудіоверсія

Розуміння екуменічної дияконії

У шостій главі Діянь Апостолів розповідається про покликання перших дияконів – Стефана, Филипа, Прохора, Никанора, Тимона, Пармена та Миколая (Ді 6,1-6). Майже через дві тисячі років цей заклик до турботи в ім’я Христа залишається так само актуальним, необхідним і нагальним. Саме розпізнавання того, як найкраще здійснювати таке служіння в часи змін, і стало поштовхом до написання документа «Покликані до перетворення – екуменічна дияконія», на основі якого ми будемо розглядати дияконію в екуменічному контексті. Всесвітня Рада Церков та ACT Alliance спільно підготували цей ресурс, бо свідчення і служіння є визначальними для Церкви: місія, дияконія та екуменізм є частиною одне одного та становлять сутність того, що означає бути Церквою.

Цей документ розглядає екуменічну дияконію з двох сторін. Перша пов’язана з богословським розумінням дияконії й ґрунтується на її осмисленні як невід’ємного виміру природи та місії Церкви. У цій перспективі дияконія постає як біблійне й богословське поняття, що має на меті виокремити мотиви та нормативні елементи, які спрямовують її розуміння і практику. Основними є образ людини, створеної на образ Божий, та покликання до співчуття і справедливості; третій елемент пов’язує дияконію з людським покликанням служити управителями створіння і може бути описаний як екологічна дияконія. Дияконія виражає міцний зв’язок між тим, чим Церкви є, і тим, що вони роблять.

Друга перспектива є практичною і описує, як Церкви, долаючи конфесійні та географічні кордони, залучаються до діяльності у вимірі дияконії. Всесвітня Рада Церков в цьому процесі відігравала ключову роль, починаючи від часу свого заснування у 1948 році, коли було створено Відділ міжцерковної допомоги та служіння біженцям. Відтоді ВРЦ була залучена до великої кількості програм і проєктів із виразним профілем дияконії, навіть якщо цей термін не завжди вживався.

Конституція Всесвітньої Ради Церков розглядає дияконію як органічну складову свого бачення і способу життя. Саме тому в статті 3 підкреслюється, що спільнота Церков у ВРЦ існує для того, аби взаємно закликати одна одну до видимої єдності — у спільній вірі та єдиній євхаристійній спільності, яка виявляється у богослужінні й спільному житті в Христі. Ця єдність не є замкненою на внутрішніх потребах Церков: вона здійснюється і зростає через свідчення та служіння світові, щоб завдяки цьому світ міг повірити. Далі Конституція розвиває цю думку в ключі койнонії: прагнучи сопричастя у вірі та житті, у свідченні й служінні, Церкви через ВРЦ покликані практично засвідчувати свою відданість дияконії. Це означає відповідати на людську потребу, долати бар’єри між людьми, утверджувати єдиний людський рід у справедливості та мирі, а також берегти цілісність створіння, щоб кожен міг досвідчити повноту життя.

Словник Екуменічного Руху визначає дияконію як «відповідальне служіння Євангелію ділами і словами, яке християни здійснюють як відповідь на потреби людей». Це формулювання вказує на три складові розуміння дияконії:

* це дія або надання служінь через діла і слова;
* християнська віра мотивує цю дію й бачить у ній вираження учнівства;
* дияконійне втручання відображає соціальну реальність і в своєму здійсненні прагне полегшити людські страждання та сприяти справедливості, миру й людській гідності.

Витоки екуменічної дияконії

Євангелія показує, що Ісус не лише допомагав людям у потребі, а й доручив учням продовжити цю місію. Він посилає їх звіщати наближення Божого Царства і підтверджувати це конкретною дією: зціленням, визволенням, відновленням людської гідності, і важливим є те, що вони повинні те, що отримали як дар, передавати так само як безкорисливе служіння.

Ісус також чітко пояснює, яким має бути лідерство в Його спільноті – не панування чи демонстрація влади, а служіння. Хто хоче бути великим, хай стане слугою, бо сам Христос прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб служити й віддати себе за інших. Це робить дияконію не випадковою доброчинністю, а стилем життя Церкви.

Рання Церква сприйняла цю основу як частину власної ідентичності. Перші християни в Єрусалимі не залишали нужденних сам на сам із бідою, вони ділилися майном і підтримували тих, хто мав потребу. Апостол Павло прямо говорить, що апостоли просили його пам’ятати про вбогих, і це було тим, що і він сам вважав необхідним. Новий Завіт показує, що рання Церква практикувала те, що сьогодні ми назвали б екуменічною дияконією, тобто солідарністю між різними громадами. Павло організовує збір коштів від Церков різних регіонів для Єрусалимської Церкви, яка переживала важкі часи. Він присвячує цьому цілі розділи в своїх листах, і це можна прочитати як богословське пояснення того, чому християни підтримують одне одного як вираження спільності у Христі.

Дуже показово, що Павло нагадує: ви – частина єдиної спільноти віруючих, і ваша підтримка інших є наслідком того, хто ви є. Навіть приклад македонян він подає не як історію про багатих благодійників, а навпаки люди, які самі були вбогими, просили про можливість взяти участь у спільній справі. Тут Павло з’єднує два поняття: койнонія (сопричастя) і дияконія (служіння), показуючи, що вони органічно пов’язані.

За традицією ранньої Церкви слово «диякон» у буквальному сенсі позначає того, хто служить. Диякони постають як слуги при Господньому столі, які ті, хто допомагає здійснювати літургійне життя спільноти, тому їх зазвичай бачимо біля престолу, де вони підтримують священника під час богослужіння. Водночас у церковному розумінні дияконське служіння має ще один вимір, коли його порівнюють із служінням ангелів як Божих посланців і служителів, які пов’язують небесне з земним. У цьому сенсі диякон часто виконує роль посередника, що допомагає поєднувати мирян із духовенством, сприяє комунікації та виражає турботу Церкви про людей. Крім того, диякони в багатьох Церквах є частиною богослужбової структури, вони допомагають пасторам, священникам і єпископам у певні моменти богослужіння, а також беруть участь у відповідальному розпорядженні ресурсами, призначеними для опіки над бідними та хворими.